Глава 36

Планетарна система:  Еос

Планета: Саптамар

Колись Саптамар був перлиною галактики — живою планетою, переповненою світлом, життям і нескінченними торговельними потоками. Тут сходилися маршрути десятків систем, тут зводили станції, міста й орбітальні вузли. Тепер же від нього лишився лише гігантський уламок, що безмовно дрейфує в порожнечі, мов нагадування про те, що навіть велич не є вічною.

Це було місце, якого уникали. Надто нестабільне для постійного проживання, надто дороге для утримання баз чи форпостів. Саптамар викреслили з мап, залишивши лише суху позначку в архівах. І все ж саме тут, на цьому забутому уламку, було призначено зустріч.

Тірс і Норд наближалися до нього, і на екранах корабля поступово з’являлися перші чіткі зображення поверхні. Це був не просто шматок каменю, як очікувалося. Усупереч усім розрахункам і прогнозам, на поверхні ще збереглася рослинність — буйна, щільна, насичено-зелена. Вона чіплялася за скелі й розломи, оплітала камінь корінням, ніби відчайдушно намагаючись утриматися над безоднею. Життя тут не відступало.

Повітря виявилося придатним для дихання. Атмосфера була слабкою, розрідженою, але стабільною — якимось дивом вона утримувала кисень, створюючи рідкісний оазис серед космічного вакууму. Для тимчасової висадки цього було більш ніж достатньо.

Тірс мовчки дивився на поверхню планети, на глибокі тріщини, що йшли в темряву під крилом корабля. Усе всередині нього стискалося. Він надто добре знав: подібні зустрічі не бувають безпечними. Особливо якщо їх призначає представник корабля, на який нині полюють абсолютно всі шукачі Імперії.

Пейзаж унизу був дивним і меланхолійним. Смарагдові гаї раптово обривалися, поступаючись місцем бездонним прірвам, де відкривався вид на понівечені вибухом нутрощі планети. Гігантські тріщини, схожі на старі шрами, перетинали поверхню. Деякі були настільки широкі, що їхнє дно губилося в мороці; інші з часом перетворилися на глибокі каньйони, порослі мохом і лишайником.

Вода, що стікала з рідкісних скелястих підвищень, збиралася в невеликі, нерухомі озера. Їхня гладінь відбивала холодне світло далеких зірок і чуже, байдуже небо. У цих віддзеркаленнях не було життя — лише тиша й порожнеча.

Жодних ознак міст, доріг чи навіть слідів старих поселень. Нічого, що вказувало б на присутність розумних істот. Лише дика, первісна природа, яка існувала за власними законами й зовсім не зважала на трагедію, що сталася чотириста сорок чотири роки тому.

Тиша тут була абсолютною. Її порушували лише поодинокі пориви вітру, що гуляв кам’янистими пустками, та ледь чутний шелест листя.

Це було ідеальне місце для таємної зустрічі. Тут ніхто не завадить — і ніхто не почує.

Корабель Віктора Норда йшов за маяком, прямуючи до скелі, в якій чітко проглядалася широка темна паща печери. Ані «Привида», ані бойового модуля з дослідницького корабля видно не було. Простір навколо здавався порожнім. І все ж Норд не сумнівався — на них чекали.

Зробивши крутий, але вивірений віраж, пілот обережно посадив корабель на поверхню.

— Ну і що там? — запитав Тірс, кинувши погляд на монітор.

— У печері один об’єкт, — відповів пілот після короткої паузи. — У радіусі трьох кілометрів інших живих форм не зафіксовано.

— Дивно, — мовив Норд, насупившись. — З чого б це йому самому приходити на зустріч?

Він замовк і додав:

— Про всяк випадок беремо зброю. А ти залишайся в кораблі й не виходь.

— Зрозуміло, — відгукнувся пілот.

— Пастка? — тихо запитав Тірс.

— Не знаю, чесно, — відповів Норд, застібаючи кобуру. — Ходімо.

Вони рушили до виходу.

Тірс зробив крок і наступив на деталь від розбитого комутатора. Після того як його доступ заблокували, командувач — тепер уже колишній — вирішив позбутися пристрою, аби виключити можливість стеження. Деталі з підлоги прибрали, але, схоже, не всі. Тірс підняв пластину й поклав її до кишені, вирішивши викинути її надворі.

Норд і Тірс повільно рушили до печери. Вхід був широким, мов розлом у тілі самої планети. Усередині панував напівморок, і їм довелося зробити паузу, аби очі звикли до різкої зміни освітлення. Повітря тут було прохолоднішим і вологішим, пахло каменем і мохом. Кожен крок відлунював глухим ехом, гублячись десь у глибині.

Шукати потрібний об’єкт не довелося.

Алан сидів на камені й кидав ніж у землю. Цієї забави його навчила Ліра, і вона так йому сподобалася, що гардемарин користувався кожною нагодою, аби відточити майстерність, усе ще сподіваючись бодай раз перемогти її в цій жартівливій грі. Лише коли Норд і Тірс підійшли ближче, Алан прибрав ніж і підвівся.

— Радий вас бачити, — промовив він. — Я зовсім не був певен, що моє послання до вас дійде.

— Не був певен, а на зустріч прийшов, — хмикнув Норд. — Та ще й сам. Ризиковано.

Він зробив крок уперед.

— А якби тебе захотіли захопити? Ти хоч розумієш, до чого це могло б призвести?

Алан ледь усміхнувся — майже непомітно, без жодної тіні веселощів.

— Навряд чи.

— Самовпевненість до добра не доводить, — сухо зауважив Норд.

— Це не самовпевненість, — спокійно відповів Алан і, трохи підвищивши голос, додав:

— Ворон!

Тіні всередині печери заворушилися.

З темних кутків майже безшумно з’явилися п’ятеро бійців. Їхні рухи були відточені, зброя вже націлена на Норда й Тірса. Усе сталося так швидко й злагоджено, що на мить здалося — сама печера ожила й ощетинилася сталлю.

Ні Норд, ні Тірс не належали до боязких, але обидва відчули, як по спині пробіг холодок. Надто чисто. Надто професійно.

— Він мене переконав, — неголосно мовив Тірс.

— Та й мене, мабуть, теж, — погодився Норд. — Це хто?

— Особиста гвардія спадкоємця, — відповів Алан і після паузи уточнив: — Точніше, спадкоємиці.

— Ти про що? — насупився Норд.

— Довга історія, — сказав Алан, вказуючи на каміння. — Сідайте. Поговоримо.