Глава 35

Ворон на Землі завжди знаходив розраду в риболовлі. Для нього це було не просто захоплення, а особливий ритуал — спосіб відгородитися від шуму, людей і безкінечного тиску напружених робочих буднів. Тиха вода, рівномірне погойдування снастей, терпляче очікування — усе це впорядковувало думки краще за будь-який відпочинок. Опинившись на Кальї, він ніби повернувся до самого себе: з головою поринув в улюблену справу, немов саме тут вона нарешті набула правильних обрисів. Спіймана риба відразу перетворювалася на вишукані страви, і його кулінарний талант розкрився на повну силу. Щодня він дивував команду чимось новим, ніби доводячи — навіть у вимушеній зупинці можна знайти радість.

Моніка облизувала пальці, доїдаючи чергове творіння Ворона. Риба була неперевершена — ніжна, соковита, з тонким ароматом спецій, які він якимось дивом знаходив навіть на цій планеті. За дев’ять днів, проведених на Кальї, Ворон жодного разу не повторився. Ні у способі приготування, ні в смаку, ні навіть у подачі. Кожен сніданок ставав маленьким відкриттям: новий рецепт, нове поєднання, нове враження. Це вже була не просто їжа — це було справжнє мистецтво.

Моніка й сама вміла готувати й завжди вважала себе в цьому цілком упевненою, та поруч із Вороном її впевненість танула. Змагатися з ним було неможливо. Його талант не просто вражав — він підкорював. А після того як одного ранку вона побачила Ворона по пояс оголеним, коли той умивався в озері, з краплями води, що стікали по засмаглій шкірі, усе стало остаточно зрозуміло. Можна було з упевненістю сказати — Моніка закохалася. Тепер, закінчивши облизувати пальці, вона сиділа з трохи безглуздою щасливою усмішкою й дивилася на чоловіка зі свити Ліри, поки інші неквапливо доїдали сніданок і перекидалися поодинокими фразами.

Хто така Ліра насправді, Моніка так і не зрозуміла. Як і те, чому навколо неї постійно стільки захисників і чому до її слів усі прислухаються без зайвих запитань. Але зараз це вже не мало значення. Моніка просто насолоджувалася рідкісним спокоєм, природою довкола та присутністю чоловіка, який їй подобався. Дивний він був — не знав очевидних речей, часом ставив майже дитячі запитання, але готував так, ніби робив це все життя. Саме це поєднання й робило його особливо привабливим.

Після того як Маркус остаточно переконався, що жодна з систем «Світлячка» досі не працює, команда розподілила обов’язки. Хтось залишився чергувати, хтось відпочивав, хтось просто мовчки сидів біля води. Усі чекали на повернення Ліри, намагаючись не замислюватися, скільки ще триватиме ця вимушена зупинка.

І першою її повернення помітила Моніка.

Стежкою, що вела до озера, спускалися три постаті: Ліра, Хранитель Шараніс і величезний ящір. Одного погляду на останнього вистачило, щоб Моніка миттєво забула і про закоханість, і про спокій. З її грудей вирвався крик — незрозуміло, чи то від радості, чи від чистого жаху.

Її голос розірвав ранкову ідилію. Усі, мов за командою, обернулися до стежки.

Майже одразу стало зрозуміло: з Лірою щось не так. І це відчули всі без винятку. Напруга повисла в повітрі. Вона читалася в її впевненій, вивіреній ході, у розкішній сукні, що сиділа на ній ідеально, ніби була частиною самої Ліри, і навіть у метеликах, що пурхали поруч — їхній рух здавався осмисленим. Але головна відмінність була в обличчі. Воно ніби стало старшим. Не зовні — інакше. Погляд поглибшав, риси стали стриманішими, а за спокоєм відчувався досвід, якого раніше не було.

Ні Моніка, ні Ворон, ні хтось інший не змогли б підібрати точні слова, щоб описати різницю між тією Лірою, яка пішла дев’ять днів тому, і тією, що тепер йшла їм назустріч.

І дивна річ — що ближче Ліра підходила, то сильнішим у Моніки ставало бажання стати на коліна, схилити голову, виявити повагу бодай якимось жестом. Це відчуття було майже фізичним. Мабуть, вона так і зробила б, якби не ящір, що йшов поруч. Його присутність приковувала погляд і змушувала завмерти на місці.

На обличчі Ліри сяяла усмішка. Незважаючи на погляди інших, вона підійшла й міцно обійняла Ворона.

— Як же я за вами скучила, — сказала вона щиро. — Пробачте, що так довго. Раніше піти було неможливо.

— Та нічого, — знітившись, відповів Ворон, не зводячи з неї погляду. — Ми… ми за ці дев’ять днів не так уже й сумували. Навіть відпочити встигли.

— Дев’ять днів? — перепитала Ліра й одразу поглянула на Хранителя Шараніса.

— Я ж тобі пояснював, — спокійно мовив він, — що час усередині замку плине інакше.

— Ви про що? — запитала Лана, відчуваючи, як усередині підіймається тривожне здивування.

— Відтоді як я залишила вас тут, минув один рік, два місяці й п’ять днів, — сказала Ліра, прикусивши нижню губу й винувато всміхнувшись.

— Що?! — вирвалося у Ворона.

— Ось чому ти так змінилася, — тихо промовила Моніка. У її голосі прозвучало усвідомлення.

Ліра лише кивнула.

— Усе позаду. Нам час повертатися.

Вона повернулася до ящера.

— Може, полетиш із нами?

— Не зараз, дитино, — на подив усіх відповів ящір. — Тхаруми вступлять у бій, коли настане час. І я битимусь поруч із тобою. Сподіваюся, й інші оберуть цей шлях. Я докладу до цього всіх зусиль. Але пам’ятай: щоб захиститися від небезпеки, ти маєш здобути владу. Забери те, що належить тобі по праву. Лише взявши її у власні руки, ти зможеш захистити всіх. Лише так.

Тхарум нахилив голову до Ліри, і вона його обійняла.

— Дякую тобі, Добрий друже, — прошепотіла вона.

— Вам пора, — нагадав Хранитель Шараніс. — Підіймайтеся на корабель.

Він теж обійняв Ліру.

— Успіхів тобі. У цьому місці тобі завжди раді. Пам’ятай про це. А тепер іди.

Зібравши рештки їжі, розкиданої на землі, команда попрямувала всередину «Світлячка».

— Закриваємо корабель! — скомандувала Ліра. — Готуємося до старту!

— Мушу сказати, — озвався Маркус, — системи не працюють. Ми не зможемо злетіти.

— Нам це й не знадобиться, — спокійно відповіла Ліра.

— Тобто як — не знадобиться?