Глава 34

Моніка розплющила очі першою.

Свідомість поверталася повільно, наче неохоче. Спочатку було лише світло — розпливчасте, білясте, що пробивалося крізь повіки. Потім з’явилося відчуття холоду під спиною і тупа важкість у тілі, ніби вона пролежала без руху надто довго.

Вона кліпнула, спробувала зосередити погляд — і лише тоді зрозуміла, що лежить на підлозі містка.

Моніка підвелася на ліктях, озирнулася — й завмерла. Усюди, між кріслами й консолями, нерухомо лежали люди. Хтось біля пульта навігації, хтось біля стіни, хтось просто посеред проходу. Ані звуку. Ані руху.

Вона обережно підвелася, відчуваючи, як злегка тремтять ноги, й повільно пройшлася вздовж панелей. Екран зв’язку був темний, датчики погашені, системи мовчали. Лише м’який гул резервного живлення нагадував, що корабель усе ще живий.

Вона підійшла до Маркуса.

Він лежав на боці з неприродно підігнутою рукою. Моніка опустилася поруч і обережно струснула його за плече.

— Дідусю… Дідусю, прокинься.

Спершу він не відреагував. Серце Моніки тривожно стиснулося, але за мить Маркус тихо видихнув і ворухнувся. Його брови здригнулися, губи трохи розтулилися.

— Усе добре… — прошепотіла вона радше собі, ніж йому.

Вона допомогла йому перевернутися на спину, переконалася, що дихання рівне, й поспішила далі.

Лана прийшла до тями швидше. Після кількох обережних струшувань та розплющила очі, здивовано подивилася на Моніку й спробувала сісти.

— Що… сталося?

— Поки не знаю, — тихо відповіла Моніка. — Але, здається, ми живі. І це вже непогано.

Поступово й решта почали приходити до тями. Хтось стогнав, хтось мовчки сідав, озираючись довкола, хтось довго не міг збагнути, де перебуває. Усіх єднало одне — дивна порожнеча в пам’яті. Останні події наче стерли м’яким, але наполегливим рухом.

Єдиною, хто довго не приходив до тями, залишалася Ліра.

Вона лежала нерухомо, бліда, із заплющеними очима, наче все ще спала. Моніка кілька разів перевіряла дихання й пульс — усе було гаразд, але пробудження не наставало.

Поки чекали, решта встигли оглянутися.

І побачене збентежило.

Двигуни «Світлячка» були вимкнені. Корабель… стояв.

Не дрейфував.

Не зависав.

Стояв на землі.

За лобовими панелями відкривалася долина. Невисокі пагорби, вкриті м’якою зеленню, спокійна гладінь озера, рідкісні дерева вздовж берега. Світло було денне, рівне, тепле — зовсім не таке, як у відкритому космосі.

Лише над найдальшим краєм долини, там, де небо торкалося землі, тремтіло ледь помітне марево. Спершу воно здавалося звичайним ранковим туманом або серпанком від вологої землі, та ця біляста пелена стояла нерухомо, приховуючи за собою частину горизонту.

Ніхто з них не пам’ятав посадки.

Ніхто не пам’ятав входу в атмосферу, зниження, торкання ґрунту. Останній спогад обривався різко й безжально.

Моніка мовчки перевірила показники.

— Атмосфера в нормі, — повідомила вона нарешті. — Тиск стабільний. Кисню достатньо. Дихати можна.

Це трохи заспокоїло.

Ворон підійшов до Ліри, присів поруч і уважно подивився на її обличчя.

— Зможеш встати? — спитав він, коли вона нарешті розплющила очі.

Ліра кліпнула, повільно озирнулася, ніби наново збираючи світ довкола себе.

— Мабуть…

За допомогою Ворона й Моніки вона підвелася. Кілька секунд стояла, тримаючись за поручень, потім випрямилася й підійшла до лобової панелі.

Те, що вона побачила, не викликало в неї здивування.

Зелені пагорби, вода, дерева — все виглядало спокійно, майже надто правильно. Наче ілюстрація зі старої книги. Гарно, чисто, без жодної випадкової деталі.

Вона довго мовчала, дивлячись уперед.

— Ми на місці, — сказала вона нарешті тихо.

Усі обернулися до неї.

— Це Калья.

Після її слів на містку запанувала тиша. Назва планети прозвучала неголосно, майже буденно, але саме від цього стало моторошно. Калья…

— Ти впевнена? — першим порушив мовчанку Ворон.

Ліра не відповіла одразу. Вона провела поглядом долиною, затрималася на лінії горизонту, на віддзеркаленні хмар у воді, на м’яких тінях від пагорбів.

— Це Калья, — знову тихо промовила вона.

Її погляд ковзав по смарагдових пагорбах, по гладі озера, по самотніх деревах. Маркус, Лана, Моніка й інші вже оглядали місцевість і не знайшли нічого незвичного. Але Ліра бачила трохи більше за решту. Світ для неї ніколи не був просто картинкою — він дихав, шепотів, кликав.

І ось її очі зачепилися за силует удалині.

Ліра перестала брати участь у розмові.

Її погляд раптом завмер.

Не на воді.

Не на лісі.

Не на лінії горизонту.

Трохи правіше, на найближчому пагорбі, височів великий валун, укритий мохом. Нічого незвичного — камінь як камінь… якби не силует на його вершині.

Спершу вона вирішила, що їй здалося.

Потім кліпнула.

Силует нікуди не зник.

На валуні сидів старий.

Він був нерухомий, мов частина каменю. Довгий плащ спадав складками. В руці він тримав посох або різьблену палицю й повільно водив нею по землі, наче малював щось, чого не було видно здалеку.

Ліра не одразу усвідомила, скільки часу дивиться на нього.

— Ви його бачили? — різко спитала вона, не відриваючи погляду від дивної постаті.

Моніка обернулася.

— Кого?

— Старого. Там, на пагорбі.

Вона вказала пальцем.

Визначити його вік було неможливо. Він міг бути і столітнім мудрецем, і юнаком, спотвореним невідомою силою. Він сидів так спокійно й зосереджено, що здавався частиною самого пейзажу. Ліра була певна: він тут давно. Дуже давно.

Ворон, Лана й Моніка підійшли ближче, вдивляючись у вказане місце.

Кожен був упевнений, що уважно оглядав ту ділянку.

Але старого там не було.

Або… вони просто його не помітили?

— Ходімо знайомитися, — сказала Ліра й рушила до виходу.

Усі, хто був на кораблі, пішли за нею. Ніхто з них не знав, що чекає попереду, але кожному хотілося зрозуміти, куди вони потрапили. Якщо це справді Калья, то такі історії розповідають дітям. Якщо, звісно, діти в них колись будуть.