Глава 33

Планетарна система Драконіс

«Привид» вийшов із гіперпросторового стрибка непомітно для Всесвіту. У порожнечі просто щось з’явилося — наче тінь набула форми. Він завмер серед зірок, перетворюючись на чорну громаду, що поглинала світло. Корпус, позбавлений відбивних поверхонь, здавався не кораблем, а вирізаним уламком ночі, який дрейфував у вакуумі. Зі сторони могло видатися, що це рештки давно загиблого титана, забутого серед холодних сузір’їв.

П’ять довгих годин жодна система не подавала ознак життя. Енергія не циркулювала магістралями, екрани залишалися чорними, а коридори тонули в абсолютній темряві. Відсіки здавалися порожніми й занедбаними, немов корабель спав — важким, бездонним сном, у якому не буває сновидінь. Він чекав.

Нарешті десь у глибині корпусу пробігло ледь помітне мерехтіння — слабке, майже уявне. Ніби серце, яке довго не подавало ознак життя, зробило перший невпевнений удар. За ним — другий. Енергія почала повертатися повільно, обережно, наче перевіряючи, чи можна знову існувати. Кораблем рознісся тихий, низький гул — не звук роботи механізмів, а дихання гіганта, що прокидається. Коридори наповнилися тьмяним аварійним світлом, а потім — рівним, холодним сяйвом робочих систем.

Коли основні контури стабілізувалися, ангарний відсік відкрився.

Без скреготу.

Без попереджувальних сигналів.

Плавно й беззвучно, мов розкривалася паща.

Із темного нутра «Привида» вислизнув «Світлячок». Малий корабель миттєво активував двигуни й рвонув уперед, несучи на борту Ліру, Ворона, Грома, Лану, Маркуса та Моніку. Лана стиснула кулаки, дивлячись на планету Калья — шосту від зорі системи Драконіс. Про неї говорили мало, але достатньо, щоб зрозуміти: звичайні правила там не працюють. Ніхто з команди не знав, що на них чекає, але всі розуміли одне — зворотної дороги вже не існувало. Не тому, що шлях був закритий, а тому, що рішення ухвалено.

«Світлячок» стрімко віддалявся, поки не перетворився на крихітну точку на тлі далеких зірок. А «Привид» залишався нерухомим, безмовним і темним. Він не переслідував. Він спостерігав. І був готовий втрутитися, якщо знадобиться.

На капітанському містку «Світлячка» панувала тиша — не спокійна, а щільна, гнітюча. Вона висіла в повітрі, мов зайвий предмет, що заважає дихати. Навіть рівний гул двигунів не розряджав напруження, а лише підкреслював його, перетворюючись на монотонне тло очікування.

Кожен, хто перебував у рубці, був зайнятий своєю справою, але погляди раз по раз поверталися до оглядового екрана, за яким повільно розгорталася холодна панорама космосу. Планета Калья поки що залишалася ледве помітним диском, але сама її присутність відчувалася сильніше, ніж можна було очікувати від далекого небесного тіла.

Моніка першою порушила мовчання. Вона повільно повернулася до Ліри, немов заздалегідь зважуючи кожне слово. Коли вона заговорила, її голос прозвучав хрипко, ніби слова доводилося буквально виштовхувати назовні.

— За тридцять років ніхто не зміг дістатися Кальї. Ви ж це знаєте?

Ліра відповіла не одразу. Вона дивилася на екран, але її погляд був спрямований не туди, де перебувала планета. Наче увага чіплялася за щось поза межами звичного зображення.

— Ні, — тихо сказала вона нарешті, опустивши очі. — Я виросла дуже далеко звідси. Такі легенди до нас не доходили.

Лана насупилася. Вона зробила крок ближче, схрестивши руки на грудях. Погляд став колючим.

— Це не легенди. Усі кораблі, що намагалися наблизитися, або зникали, або їх викидало осторонь системи. Інколи — сильно пошкодженими. Планета нікого не підпускає.

Слова повисли в повітрі.

Ліра завмерла, наче прислухаючись — не до розмови, а до чогось усередині себе. Коли вона заговорила знову, її голос став несподівано м’яким, майже теплим.

— У дитинстві дідусь розповідав мені казку. Про принца, який знаходив найнезвичайнішу зорю біля Драконіса й летів, слідуючи за її світлом.

Моніка ледь помітно фиркнула й похитала головою.

— У казках? — перепитала вона з насмішкою.

— Так, — Ліра кивнула. — У казках.

Вона підняла руку й вказала пальцем у глиб космосу — туди, де для інших була лише звична розсип далеких вогнів.

— Он та зірка.

Лана й Моніка одночасно перевели погляди в зазначений бік. Кілька секунд вони вдивлялися, ніби сподіваючись помітити бодай найменшу відмінність. Але зорі залишалися холодними й однаковими — безмовними та байдужими.

— Ви не бачите, — спокійно сказала Ліра. У її голосі не було ані здивування, ані докору — лише тихий жаль. — У неї інше сяйво. Інше дихання.

Лана повільно відвернулася, стиснувши губи так, що на вилицях проступили напружені тіні. Моніка глибоко вдихнула й видихнула, намагаючись вгамувати дивне тремтіння, яке раптом пробігло спиною.

— Отже, командую я, — твердо промовила Ліра.

Її голос більше не був м’яким. У ньому прозвучав холодний метал, що не допускав заперечень.

— Якщо ви вже закінчили з’ясовувати, хто тут головний, — ліниво кинув Маркус, не відриваючи погляду від приладової панелі, — може, хтось нарешті скаже мені, куди летіти?

До цього моменту він мовчки вів «Світлячок», уважно слухаючи розмову, але не втручаючись. Він досі не розумів, хто така Ліра й навіщо їй ця планета. Але ставити зайві запитання не поспішав. Тієї кількості золота, що йому заплатили, було більш ніж достатньо, аби тримати цікавість при собі.

Ліра зробила кілька кроків до оглядового екрана й завмерла, немов намагаючись поєднати видиме з тим, що існувало лише для неї.

— Дайте подумати, — повільно мовила вона. — Сяйво вказує на планету… але відбивається від неї під кутом. Третя точка… там.

Вона підняла руку й указала в бік, зміщений від Кальї, ближче до зорі.

— Курс прямо на планету не приведе нас туди, куди треба, — продовжила Ліра, на мить замовкнувши, наче завершувала складний розрахунок десь глибоко всередині себе. — Курс лівіше. Поверни. Я скажу, коли досить.

Маркус усміхнувся куточком рота.