Глава 32

Планетарна система Аврора

Планета Ехорія

Місто Царград

Покої Імператора Кайлара Весперіана III були втіленням тієї розкоші, якою він оточував себе з майже маніакальною наполегливістю, ніби сама пишнота могла слугувати надійним щитом від зовнішнього світу. Високі аркові вікна виходили на нічний Царград, але зараз вони були щільно завішані важкими оксамитовими драпіруваннями насиченого темно-бордового кольору, що поглинали світло й звуки міста. За ними залишалися тисячі вогнів, рух, життя — усе те, що не мало права проникнути сюди без дозволу господаря.

Усередині ж панувала інша атмосфера — тепла, густа, немов трохи перезріла. У центрі покоїв височіло масивне ліжко, більше схоже на трон, застелене шовком кольору слонової кістки. Золота вишивка на покривалі тьмяно поблискувала у світлі настінних світильників, створюючи ілюзію нерухомої, застиглої величі. Повітря було просочене солодким, нудотним ароматом ехорійських квітів — рідкісних, дорогих, вирощених виключно для Імператорського палацу. До цього запаху домішувалася легка нотка винного спирту — майже непомітна, але наполеглива, мов нагадування про нещодавно спорожнений келих.

На ліжку, розкинувшись у ледачій, навмисно безтурботній позі, лежала Мірка. Її рухи були повільними й вивіреними — вона чудово знала, який має вигляд збоку, і вміло цим користувалася. Довге темне волосся розсипалося по подушках, відтіняючи світлу шкіру, а очі блищали м’яким, грайливим світлом, відбиваючи полум’я світильників. Для Кайлара вона була частиною вечора, частиною інтер’єру — такою ж необхідною, як шовкові простирадла й приглушене світло.

Мірка саме стягувала мереживні трусики, не поспішаючи, наче розтягуючи мить. Імператор спостерігав за цим із лінивим задоволенням, відчуваючи звичну самовдоволеність. У такі хвилини він щиро вважав, що заслужив усе це — спокій, насолоду, відсутність тривог. Державні справи могли зачекати. Вони завжди чекали.

Він уже потягнувся вперед, коли…

Двері покоїв різко й без попередження розчахнулися.

Звук був різким, чужим для цієї кімнати — грубим, таким, що порушував ретельно вибудувану гармонію. У прорізі з’явився темний силует, загорнутий у щільний чорний плащ. Глибокий каптур приховував обличчя, відкидаючи густу тінь, але навіть у цій тіні чітко палали два ока — холодні, хижі, позбавлені будь-якого людського тепла.

Імператор здригнувся. Усмішка зникла з його обличчя так швидко, ніби її й не було. Рука, що досі впевнено лежала на шовковому покривалі, судомно стиснула тканину, зім’явши золоту вишивку.

— Гарде! — вирвалося в нього гучніше, ніж він збирався. У голосі прозвучала неприхована лють, густо замішана на роздратуванні й раптовій тривозі. — Якого біса?! Ти що, не бачиш, що я зайнятий важливими державними справами?!

Гард відповів не одразу. Він просто стояв на порозі, нерухомий, мов частина тіні, і від цього мовчання в кімнаті відчутно похолоднішало.

Візитер ступив уперед, і разом із ним у покої проник важкий, задушливий дух. Це була суміш старої, потрісканої шкіри та ледь вловимого, але виразного аромату розкладу — солодкуватого й нудотного, як від забутого в підвалі сирого м’яса. Запах не був різким, але здавався густим, майже відчутним на дотик. Він не просто наповнював кімнату — він ніби осідав на слизових, пробирався в легені й залишав на язиці липкий присмак тліну.

Кайлар мимоволі затримав подих, відчуваючи, як до горла підступає клубок. Він витримав паузу, перш ніж видихнути, намагаючись зберегти обличчя й не видати огиди, що охопила його.

Йому завжди здавалося, що від Гарда виходить щось чуже, ніби саме життя всередині цієї людини давно змінилося на щось інше. Думка була моторошною, і Кайлар поспіхом відігнав її, але відчуття липкого розпаду нікуди не зникло.

— Бачу, — нарешті промовив Гард.

Голос його був низьким і глухим, позбавленим емоцій, ніби слова проходили крізь холодний механізм, а не через живе горло. Він повільно перевів погляд на Мірку. Не затримався, не вивчав — просто відзначив її присутність, як перешкоду.

— Геть звідси.

Слово прозвучало тихо, але в ньому не було місця сумнівам. Це був навіть не наказ — констатація факту.

Мірка здригнулася, немов її вдарило струмом. Грайливий блиск зник з очей, поступившись чистому, тваринному страху. Вона різко сіла, поспіхом схопила кинуті на край ліжка трусики й, прикриваючись руками, зірвалася з місця. Її рухи були незграбними, метушливими — від колишньої впевненості не залишилося й сліду. Вона майже побігла, спотикаючись об килим, і зникла за дверима, грюкнувши ними глухим, уривчастим стуком.

Кайлар провів її поглядом, відчуваючи, як роздратування всередині повільно поступається місцем тривозі. Він спробував надати обличчю зверхнього виразу, але м’язи погано слухалися. Пальці продовжували м’яти край покривала, ніби він несвідомо шукав опори в цій м’якій, дорогій тканині.

Гард тим часом повернув погляд до Імператора.

Тепер він стояв ближче, і тінь від каптура вже не повністю приховувала обличчя. Кайлар не зміг би точно сказати, що саме в ньому його лякало — риси були звичайними, майже непримітними. Але погляд… Погляд був надто уважним, надто холодним.

У кімнаті зависла тиша. Не просто відсутність звуків — щільна, липка пауза, що заповнила собою весь простір. Навіть світло, здавалося, стало тьмянішим.

— Ти казав, що Тірс — це твоя людина, — повільно промовив Гард. Його голос був рівним, майже лінивим, але в цій спокійній інтонації ховалося щось значно небезпечніше. — Що ти йому повністю довіряєш. Що він тебе не підведе на посаді командувача Зоряного Флоту.

Кайлар поспіхом потягнувся до свого одягу, намагаючись надати собі більш гідного вигляду. Руки тремтіли, і він злився на себе за це. Він не повинен виглядати слабким. Він — Імператор.

— Ну так, — пробурмотів він, натягуючи сорочку й уникаючи прямого погляду Гарда. — Так і є.

— Тоді чому особа, якій ти так довіряєш, зустрічається з Нордом?

Питання прозвучало буденно, майже недбало. Саме це й лякало найбільше.