Глава 28

Медичний відсік виглядав так, ніби його вирвали з нормального часу й кинули в сутінки. Основне освітлення було мертве — працювали лише вузькі смуги аварійних ламп уздовж стін і стелі. Вони давали тьмяне, червонувато-біле світло, від якого тіні ставали різкими, а обличчя — чужими. Повітря було прохолодним і сухим, пахло пластиком, озоном і кров’ю.

Доктор Ніка Рель працювала в цьому напівмороку так, ніби світла було більш ніж достатньо. Її рухи були точними, економними, відточеними до автоматизму. Вона майже не озиралася — лише на двох пацієнтів, що лежали поруч на імпровізованих медичних ложах, під’єднаних до автономних модулів життєзабезпечення.

Спочатку — молодий боєць. Його грудну клітку стягував гнучкий медичний каркас, у бік ішли трубки, якими повільно відтікала темна кров і надходили препарати. Ніка швидко перевірила тиск, реакцію зіниць, скоригувала дозування на маленькому портативному блоці й перейшла до Селени.

Селена Оріс лежала нерухомо, бліда, майже прозора в аварійному світлі. Пов’язки закривали частину грудей і плече, під ними ледь помітно тремтіли датчики автономного модуля. Легкий писк приладу відзначав кожен її вдих — повільний, неглибокий, ніби організм досі не був певен, чи варто повертатися.

Ніка нахилилася над нею, провела пальцями по краю пов’язки, перевіряючи температуру шкіри, й увела нову дозу стабілізатора вручну — через ін’єкційний порт, вбудований просто в пов’язку.

— Тримайся… — тихо промовила вона, швидше для себе, ніж для пацієнтки.

Вона ще раз пробіглася поглядом по показниках обох поранених. Критичної загрози життю більше не було — але це була крихка рівновага, яку могла зруйнувати будь-яка дурниця.

Двері медичного відсіку відчинилися з тихим скрипом, неохоче, ніби й у них бракувало енергії.

Усередину увійшли Алан, Ліра й полковник.

Аварійне світло вихопило їх із темряви коридору різкими силуетами. На мить усі троє зупинилися, наче не хотіли порушити цей крихкий, напружений спокій.

Алан не став гаяти ані секунди. Він одразу підійшов до операційного столу, на якому лежала Селена. Його погляд ковзнув по її обличчю, по пов’язках, по тьмяно мерехтливому блоку життєзабезпечення.

— Як вона? — запитав він.

Голос був стриманий, але в ньому відчувалася напруга, яку не вдавалося приховати.

Ніка не обернулася. Вона коригувала показники на портативному моніторі, і слабке світло екрана освітлювало її обличчя знизу, роблячи його різким і майже суворим.

— Житиме, — відповіла вона. — І вона, і боєць стабілізовані. Але у важкому стані.

— Вона при тямі?

— Ні.

Ніка нарешті підняла погляд на Алана.

— Ні вона, ні другий пацієнт. Обидва під дією седативів.

Алан стиснув пальці в кулак.

— Можеш її розбудити? Хоча б ненадовго.

У відсіку зависла пауза.

Ніка уважно подивилася на нього — не як лікар на пацієнта, а як професіонал на людину, що збирається порушити небезпечну рівновагу.

— Навіщо? — тихо спитала вона. — У неї серйозне внутрішнє ушкодження. Будь-яке пробудження — це стрес. Біль. Ризик.

— Потрібно, — відповів Алан. Коротко. Жорстко.

Він не відводив погляду.

Ніка кілька секунд дивилася йому в очі, ніби зважуючи не медичні показники, а саму його рішучість. Потім повільно видихнула й перевела погляд назад на монітори.

— Добре.

Вона потягнулася до невеликого автономного блоку з препаратами, і тьмяне аварійне світло відбилося на його металевій поверхні.

Ніка працювала мовчки. В умовах знеструмленого корабля все доводилося робити майже вручну — жодної звичної медичної автоматики, лише автономні блоки й власний досвід. Вона обережно змінила подачу седативів, увела інший препарат і почекала кілька секунд, спостерігаючи за повільно повзучими показниками.

Екранчик над Селеною тьмяно блимнув. Частота дихання змінилася, пульс став трохи швидшим.

Селена здригнулася. Спершу ледь помітно — ніби тіло згадало, що воно існує. Потім сіпнулися пальці, груди піднялися трохи глибше, ніж раніше.

Свідомість поверталася рвано, болісно.

Світло — різке, чуже.

Тіні — надто довгі.

Гул — не як у живого корабля, а як у механізму, що згасає

Вона спробувала вдихнути глибше — і тут же біль прорізав її зсередини, змусивши хрипко видихнути. Світ захитався.

Обличчя. Чужі. Нахилені згори.

Пам’ять накрила її хвилею: постріли, гуркіт, удар, падіння, вогонь, спалахи болю… і темрява.

Полон.

Усвідомлення прийшло миттєво й вдарило сильніше за будь-яку рану. Тіло напружилося, м’язи сіпнулися — ніби вона намагалася підвестися, але біль зсередини знову прорізав її, пекучий і тягнучий. Він загрожував втягнути її назад у небуття. Світ похитнувся.

Вона задихалася.

І в цю мить у полі зору з’явилося обличчя Алана.

Не різке. Не чуже. Справжнє.

Селена вчепилася в нього, як у єдину точку опори у світі, що руйнувався.

— Ти… — губи слухалися погано, голос був майже нечутний. — Що… ти тут робиш?..

Алан нахилився ближче, щоб вона не напружувалася, не намагалася рухатися.

— Довго пояснювати, — тихо сказав він. — У нас немає часу. Ти мені довіряєш?

Її погляд тремтів, але не відривався від його очей.

— Так…

Слово було слабке, але без жодного сумніву.

— Мені потрібна твоя допомога. Так, щоб ніхто не дізнався. Це питання життя і смерті.

Селена спробувала ковтнути.

— Що… ти хочеш?..

Повіки сіпнулися, свідомість знову намагалася вислизнути.

— Тебе відправлять на лікування, — швидко сказав Алан, утримуючи її увагу голосом. — Щойно ти зможеш рухатися — зв’яжись з однією людиною. І передай їй моє повідомлення. Особисто.

— Куди ти… вляпався, Алане… — прошепотіла вона, і в цьому було й втомлене відчайдушшя, і спроба усмішки.

— Потім, — м’яко, але жорстко. — Зараз — відповідай. Ти допоможеш?

Пауза тривала секунди, що відчувалися як вічність.

— Що… передати?.. І кому?..

— Віктору Норду. Скажи: «Зустріч на Уламку за місяць».