Глава 27

Штурмова група розпочала висування одразу після відкриття апарелі. Десятеро бійців залишили модуль і розосередилися ангаром, займаючи найближчі укриття: сервісні стійки, вантажні контейнери, елементи силового каркаса. Вони не відходили далеко, діючи суворо за протоколом первинного огляду.

Селена залишилася біля модуля. Формально її завдання було виконано, але вона затрималася, спостерігаючи і за показниками сканерів, і за тим, як бійці штурмової групи просуваються вперед, не втрачаючи візуального контакту з посадковим майданчиком.

Аварійне освітлення ангара працювало з перебоями. Поодинокі лампи спалахували й гасли, розрізаючи простір різкими смугами світла. Тіні під стелею та в технічних нішах здавалися надто густими, ніби збиралися в єдине ціле.

Селена першою помітила рух.

У дальньому куті ангара, серед складених конструкцій, темрява ніби здригнулася. На частку секунди — і цього виявилося достатньо. Із затемнених ділянок, з-за балок і сервісних вузлів майже одночасно з’явилися три фігури зі зброєю.

Вогонь відкрили відразу.

Постріли вдарили по ангару, відбиваючись від стін оглушливим гуркотом. Бійці штурмової групи спробували розвернутися, але перехресний вогонь з інших напрямків накрив їх раніше, ніж вони встигли зайняти оборонну позицію.

Селена скрикнула — різко, мимоволі. Цей звук став для неї фатальним.

Три кулі майже одночасно знайшли ціль. Одна вдарила в плече, розвертаючи її корпус, дві інші влучили в бронепласт. Біль спалахнув осліпливо яскраво. Селена вдарилася спиною об борт модуля і повільно сповзла вниз, залишаючи на металі темний слід.

Ангар перетворився на поле бою.

Четверо бійців упали в перші секунди — хтось звалився на місці, хтось спробував укритися і не встиг. Ще один був тяжко поранений, упавши між контейнерами, але залишався при тямі.

— Зубр, тепер командуєш ти! — прорвався в ефір чийсь хрипкий крик. — Командир мертвий!

— Повертаємося до модуля! — рикнув Зубр, притискаючись до сервісної стійки. — Пілоте, хто по нас працює?!

— Не знаю! — зірвався той. — Я бачу лише ваші мітки! Ворогів в ангарі немає!

Постріли били з різних точок, зливаючись у суцільний гуркіт. Сенсори мовчали, не фіксуючи противника, ніби він був частиною самого корабля.

— Зв’язок із крейсерами встановив? Доповів про те, що відбувається? — крикнув Зубр.

— Ні! Зв’язок заблоковано!

Зубр стиснув зуби, визирнув з-за укриття і тут же втягнув голову назад, коли черга прошила повітря над ним.

— Чорт… — прошипів він. — Пастка.

— Ти їх бачиш?! — крикнув він одному з бійців, що лежав біля контейнера.

— Ні! — відгукнувся той. — Нікого не бачу!

Біля модуля Селена спробувала вдихнути, але груди пронизала нова хвиля болю. Звуки бою долинали до неї приглушено, ніби крізь товсту стіну. Перед очима пливло, світло аварійних ламп розпадалося на рвані плями.

Ангар охопив хаос, і невидимий противник продовжував методично стискати кільце.

На капітанському містку «Привида» Алан і Ліра не відривали поглядів від тактичного екрана. Зображення з камер ангара транслювалося одразу в кілька вікон, розбитих на сектори, й дозволяло бачити все — без прикрас і купюр.

Вони спостерігали, як бойовий модуль м’яко сів на майданчик, як спрацювала автоматика і важка апарель повільно опустилася. Бачили, як штурмовики Зарійської імперії, діючи суворо за статутом, залишили модуль і розосередилися ангаром, не відходячи далеко від посадкової зони.

Появу дівчини-гардемарина біля борта модуля Алан помітив одразу.

І насторожився.

Він збільшив зображення. І впізнав Селену рівно в ту мить, коли простір ангара розірвав перший постріл.

Пам’ять зрадницьки підсунула кадри з минулого: навчальний полігон просто неба, залитий сонцем, їхні спільні польоти на симуляторах і її дзвінкий, щирий сміх після вдалого маневру. Вона була не просто однокурсницею — вона була другом, який завжди довіряв йому беззастережно. І тепер ця довіра, здавалося, вмирала під прицілами його ж людей.

Камери зафіксували все з лякаючою чіткістю: спалахи, хаотичний рух і те, як тіло дівчини сіпнулося від влучань і осіло біля борта модуля.

Ліра різко вдихнула, але промовчала.

Далі бій розвивався стрімко. Бійці Ворона діяли чисто й холоднокровно, залишаючись у тінях і вражаючи цілі короткими, вивіреними чергами. З іншого боку ангара група підтримки Віри лише почала заходити штурмовикам у тил, відрізаючи їм шлях до відступу. Бійці металися між укриттями, стріляючи навмання, не розуміючи, звідки по них б’ють.

Ще кілька секунд — і опір було б зламано остаточно.

Але Алан дивився не на них.

Його увагу було прикуто до постаті біля модуля. Камери показували, як поранена дівчина, важко спираючись на корпус, спробувала підвестися й залізти всередину. Рух був незграбним, відчайдушним — не жест солдата, а спроба вижити.

У цю мить рішення визріло остаточно.

— Ворон, Віро, — спокійно, але жорстко промовив Алан по внутрішньому зв’язку. — Припинити вогонь.

На екранах було видно, як бійці обох груп миттєво завмерли, притискаючись до укриттів. Постріли стихли так різко, що тиша здалася оглушливою.

— І що далі? — неголосно спитала Віра, коли останній її боєць завмер на позиції.

Алан не відповів. Натомість він перемкнув канал і ввімкнув гучний зв’язок з ангаром.

Його голос рознісся під склепіннями, відбиваючись від металу, спокійний і безжальний:

— Увага. Говорить капітан «Привида». У вас немає шансів на порятунок. Двоє з вас на цей момент тяжко поранені. Решта перебувають під прицілами моїх людей.

Він зробив коротку паузу, даючи словам дійти до адресатів.

— Пропоную скласти зброю. Пораненим буде надано медичну допомогу. Після цього ви залишите корабель. У вас є одна хвилина на ухвалення рішення. Відмовитеся — загинете всі до одного.

Ліра мимоволі стиснула пальці, відлічуючи секунди. Вона погано знала психологію імперських штурмовиків і не могла передбачити, що переважить — статут чи інстинкт самозбереження.