Глава 26

Щойно Віра залишила місток, двері за її спиною м’яко зімкнулися. На мить у приміщенні зависла тиша — та сама, напружена, в якій чутно, як працює корабель: ледь вловимий гул систем, рідкісні клацання реле, рівне дихання техніки.

Ліра увійшла на капітанський місток за кілька хвилин після того, як Віра його покинула. Не поспішаючи й не ставлячи зайвих запитань, вона підійшла до Алана, ковзнула поглядом по тактичному екрану на єдиному працюючому комп’ютері. Червоні мітки повільно, але невблаганно зближувалися.

— Що ти задумав? — неголосно запитала вона, не відриваючи очей від монітора.

Алан відповів не одразу. Його пальці лежали на кромці пульта, нерухомі, ніби висічені з металу. Він дивився вперед — не на екран, а ніби крізь нього.

— Бачиш ці кораблі? — нарешті тихо мовив він.

— Так, — коротко відгукнулася Ліра.

Алан трохи нахилився вперед, і зображення розгорнулося, підкреслюючи обриси ворожих суден.

— «Гонча» і «Непохитний». Кораблі класу «Хижак». Швидкі. Маневрові.

Його голос звучав рівно, без емоцій, наче під час зачитування довідки.

— Ми не встигнемо набрати потрібну швидкість і підготувати гіперстрибок…

Алан замовк, дозволяючи словам осісти в тиші.

Ліра насупилася, машинально схрестивши руки на грудях.

— А «Безмовний»?

— Це корабель класу «Фантом», — одразу відповів Алан. — У нього інший профіль. У ближньому бою вкрай небезпечний, але в розгоні поступається нам. Такі кораблі використовують, щоб розправлятися зі здобиччю, а не перехоплювати.

Він знову замовк, даючи словам осісти.

Ліра повільно перевела погляд з екрана на Алана. В її очах промайнуло розуміння — і тінь сумніву.

— Отже… — вона примружилася. — Ти вирішив прикинутися мертвим?

Куточок його губ ледь помітно сіпнувся.

— Приблизно так, — кивнув він.

— А якщо вони вирішать просто вивести корабель з ладу, не наближаючись? — не відступала Ліра.

Алан повернув голову й подивився їй просто в очі.

— А навіщо? — спокійно запитав він. — Ми й так знерухомлені. Сигналів немає. Двигуни мовчать. На їхньому місці я б захотів перевірити, що сталося із судном.

Ліра вдихнула глибше. Слова складалися в картину, яка їй явно не подобалася.

— Тобто ти хочеш… — вона затнулася, ніби не бажаючи вимовляти це вголос.

— Запустити їх на борт, — закінчив за неї Алан.

Його погляд був холодний, жорсткий, позбавлений сумнівів. Так дивляться не на екрани — так дивляться на вирок.

Три імперські крейсери — «Гонча», «Непохитний» і «Безмовний» — стрімко скорочували дистанцію. На єдиному моніторі «Привида» їхні силуети зростали, заповнюючи порожнечу космосу, перетворюючись із далеких міток на чіткі, загрозливі форми. Хижі обводи корпусів зі схованими батареями — все свідчило про те, що ці кораблі створені не для демонстрації сили, а для її застосування.

Сам «Привид» залишався нерухомим. Він дрейфував у порожнечі, немов порожня оболонка, покинута екіпажем задовго до зустрічі. Жодного активного контуру, жодного імпульсу, що міг би видати життя всередині. Навіть навігаційні вогні були погашені.

Імперські кораблі вишикувалися півкільцем на безпечній дистанції. Майже одночасно в ефір пішли запити — стандартними каналами, аварійними частотами, закритими протоколами ідентифікації. Один за одним. Наполегливо. Методично.

У відповідь — мовчання.

Тиша тягнулася довше, ніж належало. Ворожі судна не рухалися, але в цій нерухомості відчувалася робота: аналіз, звірка даних, короткі наради за екранами, приховані від сторонніх очей.

Зрештою, рішення було ухвалене.

Від одного з крейсерів відокремився бойовий модуль. Невеликий порівняно з материнським кораблем, він здавався майже незначним — якби не знати, скільки вогневої потужності та підготовлених бійців приховано за його бронею. Модуль плавно взяв курс на «Привида», рухаючись повільно, виважено, без різких маневрів.

Водночас гармати крейсерів залишалися наведені на ціль. Будь-який спалах, будь-який несанкціонований імпульс — і корабель було б розірвано на частини ще до того, як хтось устиг би зрозуміти, що сталося.

Бойовий модуль підійшов впритул до корпусу, пройшов уздовж нього, описуючи повне коло. Сенсори ретельно ковзали обшивкою, зчитуючи температуру, залишкові випромінювання, сліди нещодавньої активності. Він наче обмацував здобич, переконуючись, що та справді не подає ознак життя.

Потім, після короткої паузи, модуль змінив курс і повільно попрямував до темного зяяння ангара.

Автоматика спрацювала бездоганно. Гравітаційне поле вирівнялося, напрямні прийняли судно, і модуль м’яко опустився на посадковий майданчик. Контакт із підлогою був майже нечутним — лише легка вібрація пройшла ангаром і тут же згасла.

— Що всередині? — пролунав голос командира штурмового загону. Він звучав рівно, спокійно, ніби йшлося про стандартну перевірку, а не про невідомий корабель-привид.

Селена Оріс, гардемарин, призначена помічницею пілота, швидко пробіглася показниками приладів.

— Ознак життя в ангарі немає, — доповіла вона. — Системи життєзабезпечення на цій ділянці активовані, але в економному режимі. Дайте мені три хвилини — і зможете виходити.

— Гаразд, — відгукнувся капітан. — Зубр, готуйся до виходу.

— Готовий, — коротко відповів Зубр.

Під склепіннями відсіку запанувала тиша. Лише негучне потріскування охолоджуваного металу та рівний фон систем супроводжували підготовку до висадки. Бойовий модуль завмер, немов хижак перед стрибком.

Двері повільно, без ривків, від’їхали вбік.