Глава 25

Руфус зупинився перед важкими герметичними дверима й на мить завмер. Потім приклав долоню до сенсора. Той коротко пискнув, по металу пробігла тонка світлова лінія, і стулки безшумно розійшлися в боки.

— Заходьте, — кинув він і коротким, відточеним кивком вказав Дані та Феліксу всередину.

Приміщення виявилося невеликим. Повітря тут було сухим і прохолодним, із ледь вловимим запахом озону та розігрітого металу. Уздовж стін тіснилися термінали — їхні екрани тьмяно поблискували в синюватому світлі стельових ламп. Освітлення було нерівним, ніби навмисно приглушеним, і через це тіні в кутках здавалися густішими, ніж мали б бути.

У центрі кімнати за довгим столом уже сиділи члени екіпажу. Вони півголосом обмінювалися короткими репліками й жестами — злагодженими, зрозумілими лише їм. Жоден із них не обернувся. Поява Дани та Фелікса минула ніби між іншим, як щось несуттєве.

— Чекайте тут, — коротко сказав Руфус. Його погляд на мить затримався на Дані. — Скоро почнемо.

Він розвернувся й вийшов. Двері за ним зімкнулися з низьким, неприємним скреготом, і цей звук пролунав особливо гучно в замкненому просторі, немов підкреслюючи: зворотного шляху тепер немає.

Дана й Фелікс нерішуче відступили в куток. Тут, серед людей, зайнятих справою, вони почувалися зайвими деталями в чужому, давно налагодженому механізмі.

Час тягнувся повільно. Десь за стінами глухо відлунювали системи корабля: рідкі вібрації корпусу, приглушений гул, короткі клацання роботи автоматик. За столом розмови то стихали, то спалахували знову, але так і не доходили до них. За двадцять хвилин очікування в їхній бік лише тричі кинули зацікавлені погляди — швидкі, ковзкі, без наміру заговорити. Жодна людина не поставила жодного запитання.

Нарешті тишу розітнув знайомий сигнал замка. Двері знову почали розходитися.

Першою до приміщення увійшла Віра.

Вона рухалася впевнено й спокійно. Її погляд ковзнув по столу, по обличчях присутніх, миттєво фіксуючи деталі, і лише потім, майже між іншим, зачепив Дану та Фелікса. Ні здивування, ні запитань — лише суха фіксація присутності.

Слідом за нею з’явився жилистий боєць у темній тканинній формі. На його грудях чітко виділялася емблема — стилізована голова ворона, різка, кутаста, ніби вирізана з тіні. Він ішов м’яко, майже нечутно, і в кожному кроці відчувалася вивірена економія — звичка людини, яка давно перестала робити зайве.

Процесію замикав Алан. Він увійшов пліч-о-пліч із дівчиною, чия присутність відчувалася майже фізично — здавалося, сам простір у кімнаті зсунувся, підлаштовуючись під її впевнений, розмірений крок. У її вигляді не було показної владності, але та природність, із якою вона трималася, миттєво приковувала погляди й змушувала оточення випрямити спини.

Дана й Фелікс, затамувавши подих, спостерігали, як прибулі займають місця. Супутниця Алана пройшла й сіла на найближчий стілець. Потім Віра опустилася поруч. Боєць у чорній формі не став сідати за стіл — він зупинився трохи осторонь, біля стіни, зберігаючи ту особливу, хижу нерухомість, яка буває лише в людей, звиклих покладатися на власні рефлекси, а не на товщину броні чи чиїсь накази.

Алан же, минувши два вільні стільці, пройшов далі.

На повне здивування Дани та Фелікса, він обійшов стіл і зайняв місце на чолі. Розмови вмить урвалися. Алан опустив руки на матову поверхню й обвів присутніх спокійним, уважним поглядом. У ньому не було загрози — лише чітке розуміння того, що тепер усе підпорядковано справі.

І саме він визначатиме, як ця справа піде далі.

— Я радий вас усіх бачити, — промовив Алан, ще раз оглянувши присутніх. — Почнімо.

Він зробив коротку паузу й трохи повернувся в бік Фелікса.

— Спершу представлю вам мого друга — Фелікса. Він чудовий спеціаліст із комп’ютерних систем, — Алан говорив рівно, без зайвих інтонацій, як людина, звикла називати речі своїми іменами. — Тож, Елларо, тепер він у твоїй команді. Вводь його в курс справи й починайте роботу з викорінення вірусу з систем корабля.

Кілька людей за столом перезирнулися. Еллара підняла очі, затримала погляд на Феліксові трохи довше, ніж зазвичай, ніби оцінюючи не людину, а ресурс, який їй щойно передали. Потім кивнула — повільно, без ентузіазму, але й без заперечень. За її втомленим обличчям важко було зрозуміти, що вона думає про таке призначення, і чи думає взагалі щось понад необхідне.

Алан перевів погляд на Дану.

— Дано, ти переходиш під моє командування. Наше завдання — управління кораблем.

Для дівчини ці слова пролунали несподівано гучно. Вона трохи подалася вперед, ніби хотіла щось одразу сказати, але запнулася.

— Але ж я не закінчила навчання… — несміливо промовила вона. Голос ледь чутно тремтів, і в ньому звучав не стільки протест, скільки страх опинитися не на своєму місці.

Алан не став пом’якшувати відповідь.

— Пробач, але вибору немає, — відрізав він. — Ти і я зараз найкращі варіанти з тих, що в нас є.

Він не підвищував голосу й не тиснув, але саме ця спокійна впевненість робила його слова остаточними. Заперечувати тут було марно.

Алан повернувся до Еллари.

— Тепер доповідай. Цього разу ремонт затягнувся значно довше.

Еллара підвелася з-за столу. У її рухах відчувалася зібраність людини, звиклої тримати удар і відповідати за результат. Вона випрямилася, зчепивши пальці перед собою.

— Так, капітане, — почала вона. — Як я вже казала, вірус пристосовується й розвивається. З кожним стрибком очистити систему буде дедалі складніше. На поточному етапі ми витримаємо ще два-три стрибки, але потім… — вона на мить завагалася, добираючи слова, — навряд чи.

Тиша в кімнаті стала щільнішою.

— Феліксе, вирішення питання з вірусом тепер на тобі. Як тільки закінчимо нараду — одразу беріться до роботи, — Алан коротко кивнув, потім перевів погляд на Ліру. — Я поговорив з екіпажем «Світлячка». Вони згодні допомогти тобі дістатися планети Калья.

Він говорив так, ніби все вже вирішено й обговоренню не підлягає.