Глава 24

Кімната, куди привели Маркуса з командою, була тісною, майже квадратною. Низька стеля нависала над головами, створюючи гнітюче відчуття. Позбавлені будь-якого оздоблення металеві стіни були вкриті тонкими лініями зварних швів — акуратними, проте підкреслено утилітарними. Освітлення було тьмяним: кілька світлодіодів під стелею працювали з перебоями, через що тіні в кутах здавалися живими.

Підлога являла собою ґратчастий настил, з-під якого долинав приглушений гул — там, унизу, пульсувала енергія корабля. Вібрація була слабкою, але постійною; вона віддавалася в підошвах і з часом починала діяти на нерви. Запах стояв різкий: машинна олива, нагрітий метал і озон, що залишився після роботи систем.

В одному з кутів стояв вантажний контейнер, який правив за лаву. Зараз на ньому сиділи люди, намагаючись не торкатися одне одного без потреби. З протилежного боку в обшивку було вмонтовано глибокий стелаж без дверцят — радше технічну нішу. Усередині безладно лежали інструменти, складені поспіхом, ніби робітники не збиралися залишати це місце надовго.

Маркус сидів, злегка згорбившись, спершись ліктями на коліна. Сиві пасма спадали йому на очі, приховуючи погляд, і він не намагався їх відкинути. Дихання було важким і нерівним, наче груди не дозволяли вдихнути на повні. З кожним видихом він ніби зменшувався, старішав.

— Пробач… Моніко, — нарешті видавив він, не підводячи голови. Голос прозвучав глухо, з надломом. — Пробач, що втягнув тебе в це. Шкода… шкода, що не прислухався до власних передчуттів.

Моніка мовчала. Її погляд ковзав металевими стінами, зварними швами, потемнілими від нагріву ділянками, але ніде не затримувався. Губи тремтіли — слова рвалися назовні, та так і не знаходили виходу. В голові хаотично крутилися уривки думок: «Навіщо ми погодилися?», «Чому не відмовилися?», «Що тепер з нами буде?» І найтривожніше запитання: «Хто вони такі?»

Один із молодих техніків, що сидів поруч, вчепився пальцями в край контейнера. Його обличчя було блідим, майже сірим, а погляд — порожнім і затравленим, мов у загнаного звіра. Він кілька разів судомно ковтнув, борючись із нудотою — не від запаху, а через чистий, липкий страх.

— Ми виберемося? — нарешті промовив він. Голос був настільки тихим, що здавалося, він питає сам у себе, сподіваючись бодай на якусь відповідь.

— Якщо нам дадуть шанс… — пробурмотів Маркус, трохи похитнувшись уперед і на мить заплющивши очі. — Але, знаєш… сумніваюся.

У приміщенні зависла важка тиша. Її наповнювали стримані зітхання й рідкісний, чіткий звук конденсату, що зривався з охолодженої труби в одному з кутів. Кожен чув власний пульс — голосніший за роботу корабля, голосніший за будь-які зовнішні шуми.

Раптом за дверима чітко пролунали кроки.

Металевий стукіт підборів луною прокотився вузьким коридором і наблизився впритул. Усі здригнулися. Технік мимоволі подався назад, майже притискаючись спиною до холодної стіни. Моніка ледь чутно схлипнула й інстинктивно вчепилася в рукав Маркуса, наче це могло захистити її від того, хто зараз увійде.

Двері зі скреготом розчинилися.

На порозі завмер Алан. Високий, зібраний, він випромінював спокійну впевненість — ту саму, що змушує простір підкорятися сам собою. Його жорсткий, уважний погляд повільно ковзав присутніми. Лише в самій глибині зіниць причаїлася тінь застарілої втоми — не фізичної, а тієї, що лишає тягар відповідальності й рішень, які доводиться приймати щодня.

Він затримався на порозі лише на мить, оцінюючи обстановку й людей усередині.

Позаду нього стояли двоє бійців.

Першим крокнув Грім. Його постать одразу притягувала погляд — масивна, кутаста, ніби зібрана з броні та сили. Форма була посилена композитними вставками на плечах і грудях, темно-сірий матеріал глухо відбивав світло, надаючи йому схожості з рухомою фортецею. Шолом повністю приховував обличчя. Кожен його крок лунав важко й упевнено, змушуючи підлогу ледь помітно вібрувати.

Другим увійшов Ворон. Його костюм був більш обтисненим, виконаним із матово-чорного матеріалу, що майже не відбивав світла. На грудях чітко вирізнявся символ стилізованої голови ворона. На відміну від Грому, він рухався безшумно й плавно, економлячи кожен рух. Його постава й манера триматися нагадували хижого птаха — спокійного, зосередженого, готового до кидка будь-якої миті.

Обидва тримали зброю напоготові, але без показної загрози. Це була не демонстрація сили, а констатація факту: за потреби вони не вагатимуться.

Алан повільно зайшов до приміщення, не зводячи погляду з Маркуса. Той майже одразу випростався, наче його смикнули за невидиму нитку. Спина вирівнялася, плечі розправилися, обличчя набуло жорсткого, майже кам’яного виразу. Він сидів рівно, намагаючись зберегти рештки капітанської гідності навіть у такому становищі.

— Що ж… — промовив Алан.

Його голос прозвучав спокійно, але в приміщенні ніби стало прохолодніше, хоча температура повітря не змінилася. Слова зависли в повітрі, тиснучи сильніше за будь-яку погрозу.

— Час поговорити.

Він зупинився за кілька кроків від контейнера, на якому сиділа команда. Кілька секунд Алан мовчав, немов даючи всім змогу відчути цю мить, перш ніж продовжити.

Потім, не поспішаючи, він дістав із внутрішньої кишені невеликий мішечок із золотими монетами й простягнув його Моніці.

— Решта за вашу роботу, — рівно сказав він. — Плюс невелика компенсація за незручності.

Мішечок був невеликий, але важкий. Монети всередині коротко й сухо дзенькнули — цей звук видався майже жалюгідним у гнітючій тиші відсіку. Він лише підкреслив буденність моменту: їм просто повертали борг, не більше.

— Ви нас… відпустите? — недовірливо спитав хлопець із синецем під оком. Його голос тремтів, ніби він сам не вірив у сказане.

Алан подивився на нього без роздратування, майже байдуже.

— Так, — твердо відповів він. — Ви виконали свою частину домовленості. Якщо не захочете братися за ще одну доставку — можете йти.