Глава 22

Планетарна система:  АХЕРОН 

Заціпеніння тривало лише мить.

Фелікс першим помітив рух. У руках Алана вже був пістолет. Він тримав його спокійно, без тремтіння, ніби зброя опинилася там сама собою. Дуло було спрямоване просто на Маркуса й Моніку.

— Ти що робиш?! — вихопилося у Фелікса. Його голос здригнувся, натягнувся, мов тонка струна на межі розриву.

— Відійдіть від пультів, — рівно, майже тихо промовив Алан. Та в цій спокійності відчувалася явна загроза. — І без різких рухів.

Моніка зблідла, ніби з неї враз зійшла вся кров.

— Що ви робите?.. — затиналася вона. — Нам треба забиратися звідси. Про цей корабель стільки страшного говорять… треба повідомити…

— Досить, — різко обірвав її Алан, не відводячи зброї. Він кивком указав на стіну. — Сідайте туди.

Дана кліпнула, ніби лише тепер по-справжньому усвідомила, що відбувається, і поступово почала приходити до тями.

— Вона має рацію, Алане, — тремтячим голосом сказала Дана. — Нам потрібно негайно забиратися звідси.

— Ви що, так і не зрозуміли? — втрутився Маркус. Він важко опустився на вказане місце, ніби сили разом покинули його. В голосі звучала не паніка, а втома людини, яка вже все прорахувала. Він підвів погляд на Алана. — Ти ж чекав саме на цей корабель. Я маю рацію?

Алан не відповів. Він тримав пістолет на рівні грудей — упевнено й спокійно, наче зброя була продовженням його руки. Холодний погляд ковзнув обличчями полонених і зупинився на Маркусові.

— Не знаю, як ти вирахував, де він з’явиться, — продовжив Маркус, уже ніби міркуючи вголос, — але підніматися на його борт — це самогубство. Навіть якщо припустити, що там хтось залишився…

— Поживемо — побачимо, — коротко відрізав Алан.

У цю мить двері на місток розчахнулися.

На порозі стояли ще двоє членів екіпажу «Світлячка». Руки в них були зв’язані за спиною, один помітно шкутильгав, у другого під оком розливався свіжий, налитий фіолетом синець. За їхніми спинами впевнено й без метушні йшла Віра з пістолетом у руці.

Вона перехопила запитальний погляд Алана й лише знизала плечима.

— Я намагалася по-доброму, — спокійно сказала вона. — Не вийшло.

— Сідайте поруч із ними, — наказав Алан. — Доведеться трохи почекати. Він перевів погляд на Фелікса й Дану. — Ви теж. Сідайте.

Напруження на містку стало майже відчутним — густим, мов дим. Наступні чотири години розтягнулися у важкій, тягучій тиші.

Алан і Віра сиділи навпроти, не прибираючи зброї. Їхні погляди були холодні й уважні — без метушні та сумнівів. Маркус, Моніка й двоє зв’язаних членів екіпажу вмостилися біля стіни, не роблячи жодних спроб опору. Фелікс і Дана виглядали майже як полонені, але їхня увага раз по раз поверталася до «Привида», що завис у темряві за бортом, наче вони намагалися розгадати його таємницю самим лише поглядом.

Тишу порушували тільки рідкі сигнали старих систем та приглушений гул корабля.

На початку п’ятої години Алан підвівся й підійшов до передавача. Його рухи були точні, вивірені, без зайвих жестів. Він активував канал зв’язку.

— Увага, говорить Скіф. Ми на кораблі «Світлячок». Просимо дозвіл на посадку. Повторюю: це корабель «Світлячок». Прошу дозволу на посадку.

Відповіддю була лише мертва тиша космосу.

— Ти так і не зрозумів, хлопче… — хрипко промовив Маркус. — Це проклятий корабель. Там давно нікого немає. Вірус знищив усіх. Не лізь туди. Прошу.

— Може, він має рацію? — тихо додав Фелікс. У його голосі вперше за весь час прорвалася невпевненість.

Алан не відповів. Він знову й знову викликав корабель, не відводячи погляду від моніторів, де повільно обертався темний, мертвий силует.

На двадцять сьомій спробі один з екранів коротко блимнув.

— Стій… — Дана рвонулася вперед. — Це… це маршрут. І координати посадки!

Її голос прозвучав різко, мов тріск ламаного скла.

Новина вдарила по містку, наче електричний розряд. Ніхто не вимовив ані слова — сама думка про те, що всередині «Привида» хтось іще може бути живим, здавалася неймовірною.

Алан перевів погляд на Маркуса.

— Моєї майстерності достатньо, щоб посадити корабель, — сказав він тихо, але жорстко. — А в неї, — він кивнув у бік Віри, — достатньо рішучості, щоб не дати вам завадити. Але я не хочу зайвих пошкоджень. Він зробив коротку паузу. — Компроміс простий: ви самі ведете корабель за заданою траєкторією. Щойно ми опинимося на борту «Привида», угоду завершено. Ви отримаєте решту суми.

Маркус стис губи.

— А якщо я відмовлюся? — процідив він.

— І що це вам дасть? — спокійно відповів Алан. — Ми все одно туди сядемо. Вибір за вами.

Пауза затягнулася. Нарешті Маркус важко зітхнув, його плечі опустилися.

— Я зроблю це, — сказав він.

Алан повільно відступив, звільняючи йому шлях до пульта.

— Сюди, — вказав він на миготливий на схемі стикувальний шлюз.

— Зрозумів, — коротко кивнув Маркус.

І «Світлячок» почав обережне зближення з величезним, темним силуетом «Привида».

«Світлячок» повільно, майже навпомацки, підбирався до зяючого входу ангара «Привида». На зовнішніх камерах той здавався гігантською чорною пащею, вирізаною в корпусі велетенського корабля. Світло навігаційних вогнів ковзало нерівними краями стулок і одразу тону́ло в глибині, не знаходячи відбиття.

На моніторах Маркуса внутрішній простір ангара нагадував утробу сплячого чудовиська. Напівтемрява приховувала дальні секції, залишаючи видимими лише рідкі відблиски аварійних вогнів. Вони мерехтіли вроздріб, ніби пульсували, надаючи тому, що відбувалося, відчуття повільного, тривожного дихання. Датчики руху вперто мовчали. Ані теплових слідів, ані ознак активності. Нічого.

Контейнери лежали перевернуті, ящики були зсунуті, інструменти розкидані так, ніби роботу перервали раптово й назавжди. Цифрове ряботиння на екранах раз у раз спотворювало контури, змушуючи силуети здаватися живими. Але «Привид» залишався безмовним. Він прийняв «Світлячок» без опору — надто спокійно, надто охоче.