Глава 21

Планетарна система:  АХЕРОН

За ці чотири дні в системі Ахерон Алан устиг вивчити корабель уздовж і впоперек — не за схемами й не за журналами, а на дотик, на слух, за ледь вловимими вібраціями корпусу. Він знав, де обшивка відгукується глухо, а де метал дзвенить тонше; де проводка під панеллю іскрить трохи частіше, ніж зазвичай, а де корабель ніби затамовує подих разом з екіпажем.

Місток був серцем «Світлячка» — втомленим, зношеним, але все ще живим. Старі крісла з потертою синтетичною шкірою пам’ятали десятки змін капітанів і сотні безсонних вахт. Важелі керування блищали від постійних дотиків, а тьмяні монітори мерехтіли нерівним світлом, ніби самі не до кінця довіряли тому, що показували. Під панелями час від часу пробігала іскра — коротка, зла, мов нервовий тик.

Маркус і Моніка майже не залишали місток. Вони ніби зрослися з цим простором: Маркус — напружений, зібраний, з вічною тінню настороженості в очах; Моніка — зосереджена, зі звичкою нахилятися ближче до екранів, ніби так можна було витиснути з них більше правди. Решта членів команди або відсипалася в тісних койках, де повітря було густим і нерухомим, або поралась в інженерному відсіку, латуючи старіючі системи й сподіваючись, що ті протягнуть ще трохи.

Алан відчував, як напруга невблаганно наростає. Вона не навалювалася одразу — радше, крапля за краплею просочувалася під шкіру. Він походжав містком, роблячи короткі, відміряні кроки, наче перевіряв межі невидимої клітки. Його погляд знову і знову повертався до головного монітора, де розтяглася байдужа порожнеча Ахерона.

Маркус час від часу кидав на нього швидкі, колючі погляди й одразу повертався до приладів. Моніка частіше, ніж зазвичай, постукувала пальцями по навігаційній панелі — тихо, майже машинально, ніби намагалася цим ритмом утримати власне занепокоєння під контролем.

Навіть Фелікс виглядав інакше. Зазвичай замкнений і відсторонений, тепер він стояв біля задніх крісел разом із Даною — помітно зблідлий, з глибокими тінями під очима. Він переносив вагу з ноги на ногу й час від часу потирав хвору ногу, кривлячись, ніби біль нагадував про себе особливо недоречно. Дана, зазвичай жвава й допитлива, притихла. Її погляд метався між Аланом і екранами, чіпляючись за кожну зміну, за кожен новий символ.

Кожен писк системи, кожне коротке мерехтіння індикаторів змушували всіх напружуватися. Хтось завмирав, хтось інстинктивно тягнувся до консолі, але монітори вперто транслювали одне й те саме — мертву порожнечу.

І раптом один зі старих екранів смикнувся, ніби кліпнув. На частку секунди зображення спотворилося, пішло брижами, і в наступну мить чорне полотно космосу прорізала яскрава, різка хвиля. Характерний сплеск виходу з гіперстрибка вдарив по очах, змусивши примружитися. Світло було надто живим для мертвої системи.

На містку стало тихо — не просто беззвучно, а глухо, ніби сам корабель на мить перестав видавати звичний фоновий гул. Усі завмерли.

Маркус різко підвівся з крісла — так швидко, що воно ледь не скрипнуло під його ривком. Його пальці вчепилися в підлокітник так, що суглоби відгукнулися сухим тріском. Моніка відірвалася від панелі й, забувши про керування, притисла долоню до губ, ніби боялася видихнути раніше часу. Дана ступила вперед, майже налетівши на Фелікса, і той інстинктивно відхилився вбік, переносячи вагу на здорову ногу. Алан завмер, відчуваючи, як у горлі застряг сухий, колючий клубок.

На екрані світло поступово згасало, поступаючись знайомим відтінкам космосу. У глибині зображення повільно, неохоче проступали обриси корпусу. Спершу — розпливчаста тінь, потім чітка лінія борту, фрагменти конструкцій, холодний блиск металу. Корабель ніби не входив у реальність, а проявлявся в ній — кадр за кадром.

Глуха, липка напруга, що висіла на містку всі ці дні, не витримала й луснула, мов перетягнута струна.

— Нарешті… — видихнув Алан, сам не помітивши, як сказав це вголос.

Корабель дрейфував без жодного вогника — абсолютно темний, позбавлений навіть чергових вогнів. Він висів нерухомо й беззвучно, мов закинутий фантом у вакуумі Ахерона. Маркус інстинктивно потягнувся до консолі. Його пальці ковзнули по кнопках зі звичною, майже автоматичною точністю.

— Ідентифікація… — пробурмотіла Моніка. Її обличчя застигло в напруженій зосередженості, поки вона викликала дані про дрейфуюче судно. Цифри й символи побігли допоміжним дисплеєм, змінюючи одне одного надто швидко. Секунда. Ще одна.

Моніка завмерла. Її очі розширилися, зіниці здригнулися, ніби побачене не вкладалося у звичну картину світу. Губи ледь помітно здригнулися, і майже беззвучно зірвалося:

— Не може бути… Це ж…

— «Привид»! — різко, майже вигуком, сказала Дана.

Слово вдарило по містку, мов постріл. На мить усі заціпеніли. Подих збився, погляд кожного мимоволі знову повернувся до екрана. «Привид» — корабель, про який пошепки говорили в доках і за зачиненими дверима, спливав у найпохмуріших історіях. І ось він був тут — у мертвій системі, де вони розраховували зустріти зовсім інший транспорт. Надто багато збігів. Надто багато запитань. І вірус.