Глава 20

Вони рушили вздовж стіни, лавіруючи між столами й людьми. Доводилося протискатися боком, обережно оминаючи витягнуті ноги, чужі лікті та розставлені просто на підлозі контейнери з порожніми пляшками. Хтось невдоволено буркнув, хтось навіть не помітив їх — у «Перевалочному Пункті» кожен був зайнятий собою.

Біля стіни, у напівтіні, сиділа пара. Чоловік розташувався спиною до стіни так, щоб бачити зал цілком. Він був кремезної статури, років п’ятдесяти, з обвітреним обличчям і глибокими зморшками навколо очей — слідами довгих років у космосі. Коротко підстрижене сиве волосся й прямий, важкий погляд видавали звичку не довіряти першому враженню. Його руки лежали на столі — сильні, жилисті, зі старими шрамами, які він не намагався приховати.

Навпроти сиділа дівчина — років двадцяти п’яти, тендітна, з живими карими очима й копицею рудого волосся, зібраного у високий хвіст. Вона виглядала майже крихкою, але в поставі відчувалася внутрішня зібраність, ніби будь-якої миті могла схопитися й діяти. Її погляд постійно ковзав залом, затримуючись на людях і екрані — не зі страху, радше з звички бути насторожі.

На столі між ними лежав пошарпаний плакат із зображенням корабля та зазначеним тоннажем. Папір був зім’ятий, краї потерті — його явно діставали не перший день. Усе в цій картині говорило про те, що робота потрібна терміново.

Алан зупинився за крок від столу, дозволяючи Вірі зробити перший хід. Вона злегка нахилила голову, оцінюючи їх, і заговорила спокійно, без тиску:

— Добрий вечір. Клієнтів ще не знайшли?

Чоловік повільно підняв на них погляд. Кілька секунд він мовчав, ніби зважуючи, чи варто взагалі відповідати.

— Поки що ні, — нарешті сказав він.

— Чудово, — Віра дозволила собі легку, майже нейтральну усмішку. — Тоді, думаю, варто познайомитися.

Чоловік кивнув, і напруження в його погляді трохи ослабло.

— Маркус, — представився він. — А це Моніка.

— Я Віра. Це Алан, — вона кивнула в бік супутника.

Алан коротко кивнув у відповідь і одразу перейшов до справи:

— Нам потрібно потрапити в планетарну систему Ахерон.

Маркус насупився, його погляд ковзнув з Алана на Віру.

— Ахерон? — перепитав він. — Це ж безлюдна система. Що вам там потрібно?

— Ми представники дослідницької групи, — рівно відповіла Віра. — Нас там заберуть. Від вас потрібно лише доставити чотирьох осіб до місця зустрічі.

Маркус хмикнув, відкинувшись на спинку стільця.

— Дивне місце для зустрічі.

— Не заперечую, — спокійно погодилася Віра. — Але ми готові добре заплатити.

Алан додав, не підвищуючи голосу:

— Назвіть ціну.

Маркус подивився на них довгим, оцінювальним поглядом. Він зрозумів, що їм потрібно полетіти — і якнайшвидше. Названа ним сума була вдвічі вищою за звичайну.

Моніка помітно здивувалася, але промовчала, лише стиснула губи.

— Занадто дорого, — сказав Алан, зберігаючи спокій.

— Хочете — погоджуйтесь. Не хочете — шукайте інших, — відрізав Маркус.

Моніка не витримала. Вона нахилилася до нього й торкнулася рукава:

— Дідусю, не треба… Нам справді потрібна робота.

Алан підняв долоню, зупиняючи її:

— Усе гаразд. Ми згодні. Третину суми платимо одразу, решту — після завершення рейсу. Домовилися?

Моніка кинула на Маркуса швидкий, майже благальний погляд. Той кілька секунд мовчав, потім неохоче кивнув.

— Домовилися. Корабель «Світлячок». Третій майданчик сектора С. За три години будемо готові.

— Виліт через два дні, — спокійно уточнив Алан.

Маркус знизав плечима:

— Як скажете.

— Фінансові питання краще обговорювати зі мною, — додала Моніка.

— Чудово, — кивнула Віра.

***

Через два дні, коли час очікування став майже відчутним і важким, Алан та його команда прибули на космодром. Минав кінець другої доби — година, коли Скайпорт перетворювався на переплетіння глибоких тіней і сліпучо-білих спалахів. Яскраві вогні злітних смуг люто розрізали нічне небо, відбиваючись у потьмянілих металевих панелях припаркованих суден.

Повітря тут було просякнуте запахом іонізованого газу й спаленого пального — їдким ароматом свободи, густо змішаним із тривогою. Серед сотень силуетів, що заповнили доки, Алан шукав потрібний сектор. Нарешті, на краю третього майданчика вони побачили корабель, який за всіма ознаками мав бути їхнім транспортом. Він не вирізнявся ні величчю, ні потужністю — радше навпаки, здавався непримітною деталлю на тлі інших суден, але саме цей пошарпаний силует зараз був їхньою єдиною надією.

Корабель чекав на них на третьому майданчику сектора С, затиснутий між масивним рудовозним танкером і парою прудких шатлів. У безжальному світлі прожекторів «Світлячок» виглядав ще більш зношеним, ніж вони уявляли. Його корпус, який колись гордо переливався сріблом, тепер нагадував клаптикову ковдру: поверхня була всіяна глибокими вм’ятинами, сколами й оспинами від мікрометеоритів. З боків, мов грубі шрами, виділялися латки з тьмяного титанового сплаву, а на хвостовій частині все ще чорнів свіжий, жирний слід кіптяви — німий свідок недавнього форсажу. «Світлячок» був невеликим, його вантажопідйомність ледь перевищувала необхідний мінімум, але в вигинах його конструкції відчувалася вперта надійність. Здавалося, цей корабель смертельно втомився від нескінченних стрибків, але все ще відмовлявся визнавати поразку.

Біля основи опущеного трапа, в конусі жовтуватого світла, на них чекала Моніка. Її руде волосся, зібране в незмінний високий хвіст, яскраво спалахувало на тлі темного порту, а на плечі висів потертий планшет для передпольотної перевірки.

— Ви вчасно. Реактор прогрітий, системи життєзабезпечення в нормі. Ми готові стартувати будь-якої миті, — доповіла вона, і в її голосі, попри діловий тон, ковзало явне нетерпіння якомога швидше відірватися від цієї планети.

— Чудово, — Віра поправила лямку своєї сумки й коротко кивнула, оцінюючи стан шлюзу. — Куди ми можемо скласти спорядження?