Глава 19

Бар під назвою «Перевалочний Пункт», розташований в одному з тісних, звивистих провулків Скайпорту, був місцем, куди сходилися всі, хто мріяв про зорі, але поки що змушений був чіплятися за гравітацію. Вузький фасад губився між складськими модулями та сервісними тунелями, а вивіска над входом — сплетена з пошарпаного люмінесцентного кабелю — криво мерехтіла, ніби сама сумнівалася у власних обіцянках. Іноді світло гасло повністю, і тоді здавалося, що бар зникає, розчиняючись у провулку, але за мить мерехтіння поверталося.

У барі пахло застарілим розпачем, замішаним на випарах низькосортного етанолу та розігрітої електроніки. Повітря було сперте, мов у несправній рятувальній капсулі, де система фільтрації здалася багато років тому. Стіни ховалися під картами зоряних систем і графіками маршрутів, які давно перетворилися на паперове сміття, але їх не знімали — так само, як не знімають старі шрами, дозволяючи їм заростати новими шарами оголошень про «гарячі» рейси.

На одній зі стін домінував величезний мерехтливий голографічний екран. Зазвичай він транслював тендери на перевезення, новини з далеких рубежів і котирування цін на вантажі, що змінювалися швидше, ніж настрій відвідувачів. Кожен, хто заходив до бару, майже машинально кидав на нього погляд — наче в ілюмінатор, за яким міг промайнути шанс вирватися звідси й знову піти в порожнечу між зорями.

Барна стійка, що тягнулася вздовж залу, була вкрита шарами подряпин і темними плямами машинного мастила, яке в’їлося за роки. Вона більше нагадувала корпус старого вантажного судна, що пережив не одну жорстку посадку. Замість стільців уздовж неї стояли перевернуті паливні контейнери — кожен різної форми й розміру. За стійкою працював літній бармен з біонічною рукою. Металеві пальці рухалися точно й ощадливо, а погляд — холодний і уважний — здавався проникливішим за будь-який сканер. Тут укладалися сумнівні угоди, народжувалися божевільні авантюри й тихо тонули останні надії.

Важкі двері з тривалим, невдоволеним скрипом впустили Алана і Віру. З порога в обличчя вдарив концентрований запах горілого спирту й теплого металу. Гул десятків голосів накрив, мов хвиля. Напівтемрява, підсвічена неоновими вогнями та поодинокими голографічними проєкціями, робила простір нерівним, ламаним. Механіки із засуканими рукавами, космічні вовки з потертими нашивками й мандрівні торговці ліниво перемовлялися, не поспішаючи, наче час тут плинув інакше.

Та ні шум, ні світло, ні запахи не затримали їхньої уваги.

Погляди Алана й Віри майже одночасно прикувалися до голографічного екрана.

Замість звичних маршрутів і оголошень там транслювалося зображення корабля. Їхнього корабля.

Серце Алана болісно стиснулося, ніби хтось різко перехопив подих. На мить усе навколо стало глухим і далеким — голоси, дзенькіт склянок, музика. Залишився лише екран і знайомі обриси корпусу.

З вбудованих динаміків пролунав холодний, вивірений до безособовості голос:

— Увага! Оголошено в розшук дослідницьке судно класу «Мандрівник» з ідентифікаційним номером…

Цифри вдарили по свідомості Алана, мов ножем. Він знав їх напам’ять.

— …судно «Привид» було захоплене невідомими особами. Останні координати зафіксовано в планетарній системі Хефа.

По залі прокотилася ледь відчутна хвиля — хтось перестав говорити, хтось відвернувся від екрана, а хтось, навпаки, підійшов ближче, вдивляючись із жадібною цікавістю.

Віра стояла, широко розплющивши очі. Її пальці повільно, майже непомітно, стиснулися в кулак.

Голос продовжував, усе тим самим рівним тоном:

— Місцезнаходження судна на цей момент невідоме. Усім, хто має будь-яку інформацію, негайно повідомити компетентні органи. Категорично не рекомендується наближатися до судна. За попередніми даними, екіпаж заражений небезпечним вірусом.

Слово «вірус» повисло в повітрі, і шум у барі стих. Хтось відсунув склянку, хтось нервово усміхнувся.

На екрані спалахнула голограма чоловіка з видовженим, щурячим обличчям. Його зображення тремтіло, ніби сигнал ішов із перебоями, і голос звучав так само непевно:

— …це був напад! Раптово! Вони захопили машинний відсік, прорвалися на місток… усе сталося за секунди! Вірус… я ледве втік…

Алан стояв нерухомо. Щелепи були стиснуті так, що занили м’язи, кулаки побіліли. Він чув власний пульс — глухий, важкий, мов барабанний бій. Гнів підіймався повільно, холодний і пекучий водночас.

Віра, не відводячи погляду від екрана, видихнула крізь зуби:

— Ах ти ж сучий син… Тінь. От же щур…

На мить у їхньому кутку ніби утворився вакуум. Екран згас, і бар знову наповнився шумом, але той здавався приглушеним, несправжнім.

Віра повернулася до Алана. В її очах палав холодний, зібраний вогонь.

— Що тепер?

Алан повільно розтис кулаки й випрямився.

— Продовжимо робити те, за чим ми сюди прийшли, — твердо сказав він. — Є речі, на які ми можемо вплинути, і є ті, на які — ні. З Тінню ми зараз нічого не вирішимо. Отже, зосередимося на пошуку транспорту.

Віра коротко кивнула, оглядаючи зал уже іншим поглядом — оцінювальним.

— Мудре рішення. — Її погляд ковзнув уздовж стіни. — Он там. Парочка біля стіни. Поговоримо?