Глава 18

Вони вийшли в коридор.

Зробили лише кілька кроків, коли за спиною пролунала швидка хода.

— Зачекайте!

Дівчина з кімнати вибігла слідом, грюкнувши дверима. Вона озирнулася, ніби боячись, що її почують, і швидко наздогнала їх.

— Навіщо вам Фелікс? — запитала вона, знизивши голос.

Алан обернувся.

— Він мій друг, — відповів він після короткої паузи. — Я прилетів на кілька днів і хотів його відвідати…

— Я знаю, де він тепер, — перебила вона, не давши йому договорити. — Зачекайте біля входу. Я переодягнуся і проведу вас.

Вона випрямилася й додала вже спокійніше:

— Мене звати Дана. А вас?

— Алан. Це Віра.

— Зараз буду, — сказала Дана й зникла за поворотом коридору.

Алан і Віра перезирнулися.

— Пощастило, — тихо зауважила Віра.

— Або ні, — так само тихо відповів Алан.

Дана вела Алана й Віру майже тим самим маршрутом, яким вони прийшли, але незабаром звернула північніше, відводячи їх із доглянутих вулиць назад до околиць. Місто знову почало змінюватися — непомітно, крок за кроком. Освітлення стало тьмянішим, фасади — нижчими й старішими, а рідкі перехожі дедалі частіше кидали насторожені погляди, перш ніж продовжити свій шлях.

Міський шум поступово стишався. Рев транспорту й голоси торговців залишилися позаду, поступившись приглушеному гулу далеких магістралей. Тут лунали інші звуки: глухі удари металу, скрип погано закріплених панелей, рідкісний гавкіт автоматичних охоронних систем, що реагували на рух.

Дана йшла впевнено, не озираючись, наче цей маршрут був їй добре знайомий. Лише одного разу вона сповільнила крок і кинула короткий погляд через плече.

— Нічого собі… — пробурмотіла вона, насупившись. — Давно я не бачила в цих місцях стільки патрулів. Зазвичай вони сюди не суються.

Віра трохи нахилила голову, удаючи, що розглядає вивіску на протилежному боці вулиці.

— Ми чули, що модуль розбився під час посадки, — спокійно сказала вона. — Але правда це чи ні — не знаємо.

Краєм ока вона помітила, як Алан ледь помітно напружився.

— Зрозуміло, — кивнула Дана. — Тоді все ясно.

Вона звернула в бічний провулок і жестом показала йти за нею.

— Сюди.

Провулок був вузький і нерівний. Під ногами лежали уламки старого покриття, а між будівлями тягнулися пучки кабелів, що подекуди іскрили. Запах тут був інший — вогкість, пил, старий метал. Віра мимоволі скривилася.

Стара будівля з’явилася з-за повороту. Вона стояла трохи осторонь від інших, ніби її забули знести разом із цілим кварталом. Фасад був перекошений, кілька вікон забиті, а зовнішні сходи виглядали так, ніби трималися виключно на впертості й іржі.

Алан зупинився, дивлячись на будинок довгим, важким поглядом. Десь глибоко всередині щось неприємно стиснулося.

Фелікс… яким вітром тебе сюди занесло…

— Він тут живе? — запитав він уголос, не приховуючи здивування. Будинок радше нагадував аварійний, готовий будь-якої миті піти під знесення.

— Тут, — підтвердила Дана. — Після того як його вигнали з гуртожитку, він намагався знайти щось краще, але ціни… — вона знизала плечима. — Ти ж сам знаєш, які зараз розцінки біля Академії. Допомогти йому було нікому.

Вона на мить завагалася, а тоді додала тихіше:

— Довелося погодитися на цей варіант. Усередині, повір, не так погано, як здається зовні.

Дана першою попрямувала до входу. Двері заскрипіли, впускаючи їх усередину.

У під’їзді було прохолодно й темно. Освітлення працювало через раз, і кожен проліт сходів тонув у напівтемряві. Запах вогкості посилився, змішуючись із ароматом дешевого мийного засобу. Десь згори капала вода, відмірюючи час глухими, рідкими ударами.

— Другий поверх, — сказала Дана, не обертаючись.

Алан і Віра підіймалися слідом. Алан відзначив про себе: сходинки цілі, поручні хоч і старі, але міцні. Не найкраще місце, але й не нетрі — радше компроміс, на який погоджуються, коли вибору вже немає.

На другому поверсі Дана зупинилася біля одних із дверей. Вона дістала ключі з кишені — жест був надто звичний, щоб залишитися непоміченим, — і відчинила замок.

— Феліксе, я з гостями, — сказала вона, роззуваючись і роблячи крок усередину.

Вона кивнула їм, запрошуючи заходити.

Алан ступив через поріг — і відразу зрозумів, що голос, який він почув наступної секунди, не сплутає ні з яким іншим.

Сонний, хриплуватий, з ледь вловимою насмішкою.

— Цікаво… з якими?

— Із давніми, — відповів Алан, заходячи слідом за Даною.

Повисла коротка пауза.

— Вейл? — здивовано видихнув Фелікс. У його голосі прозвучала щира недовіра. — Та щоб мене… Ти?

— Я, — підтвердив Алан.

— Але як? Тебе ж відправили на стажування… Я чув, що потім тебе перевели в торговельний флот… — Фелікс говорив швидко, ніби боявся, що все це зникне, щойно він замовкне. — Як ти тут опинився?

Алан усміхнувся. Усмішка вийшла нерівною, але справжньою.

Він трохи відступив убік, відкриваючи Вірі огляд.

— Знайомся, це Віра.

— А я — Фелікс, — кивнув той.

Віра уважно оглянула друга Алана. Худорлявий хлопець із розкуйовдженим темним волоссям і глибокими тінями під очима виглядав блідим і втомленим. Він сидів серед голографічних проєкцій коду, розібраних панелей і уламків електроніки — немов усередині власної фортеці з хаосу. Її погляд став стримано-скептичним: Віра вочевидь сумнівалася, що саме ця людина здатна розв’язати їхню проблему.

— Хочете щось поїсти або випити? — запитала Дана, обернувшись.

— Ні, дякую, — похитав головою Алан. — Нам би поговорити.

— Тоді я вас залишу, — кивнула вона. — Якщо знадоблюся — кличте.

Вона зникла в кімнаті навпроти, прикривши за собою двері.

Алан подивився їй услід і, ледь помітно всміхнувшись, запитав:

— Хто вона?

Фелікс поклав долоні на стіл, ніби позначаючи межу.

— Вона… хороша подруга, — відповів він. — Але ти ж не за цим прийшов. Говори.

Алан сів на край стільця, що стояв найближче до робочого столу. Стілець тихо скрипнув, але Фелікс, здавалося, навіть не звернув на це уваги. Віра залишилася стояти біля шафи, схрестивши руки на грудях, — поза була розслабленою лише на перший погляд. Вона уважно стежила за кожним рухом Фелікса, за тим, як він тримається, як реагує на слова Алана, як швидко переводить погляд між співрозмовниками.