Глава 17

Планетарна система: Соларна 

Планета: Вердан 

Бойовий модуль догорав десь на околиці Скайпорту. Його корпус, розірваний під час жорсткої посадки, ще тлів, викидаючи в небо густий чорний дим. Стовп кіптяви здіймався над містом, повільно розповзаючись під вітром, і був видний з кількох кварталів. Та Алан і Віра вже були далеко від місця аварії.

Вони поспіхом просувалися вглиб Скайпорту, намагаючись не вирізнятися й злитися з потоком перехожих. Алан упевнено вів Віру — він бував тут не раз і рухався майже автоматично, не замислюючись над маршрутом. Його кроки були швидкими, але не різкими, погляд постійно ковзав довкола, чіпляючись за повороти, арки, сходові прольоти. Він відзначав можливі шляхи відступу, звично вибудовуючи їх у голові, ніби все ще перебував на навчальному полігоні.

Віра ж, уперше опинившись на цій планеті, не могла не озиратися. Скайпорт зустрічав її не глянцевими фасадами, а бідними кварталами, приліпленими до його зовнішнього кільця: похиленими будинками, панелями, вкритими тріщинами, балконами з провислими тросами та сплутаними кабелями. Над вузькими вулицями тремтіли вивіски з миготливими неоновими ієрогліфами — деякі з них гасли на мить, а потім спалахували знову, дратуючи очі.

Натовп був нерівний і тривожний. Хтось поспішав, втупившись у наручні термінали, хтось торгувався біля лотків із вуличною їжею. В одному місці потік людей раптово стискався — дорогу перекривав тимчасовий ремонт, і доводилося проштовхуватися між брудними екранами та штабелями ящиків. Віра машинально втягнула плечі, коли хтось зачепив її ліктем, а біля вуха різко пронісся металевий брязкіт — десь згори опускалася вантажна платформа.

Десь позаду завили сирени.

До палаючого модуля вже мчали патрульні машини. Їхні сигнали, відбиваючись від стін будівель, різали слух і накочувалися хвилями, проникаючи навіть сюди — в лабіринт кварталів. У натовпі хтось озирався, хтось пришвидшував крок, а хтось, навпаки, зупинявся, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Алан і Віра удавали, що це їх не стосується. Вони йшли поруч, не переглядаючись, не прискорюючись надто явно. Та напруження відчувалося під шкірою — щільне, липке, наче невидима рука повільно стискала горло. В якийсь момент Алан помітив відбиття в темному склі вітрини: патрульний дрон завис над перехрестям, його сенсори повільно сканували вулицю. Алан трохи змінив траєкторію руху, повівши Віру вбік — до вузького проходу між будівлями, ніби це було випадково.

Прохід виявився тісним: стіни майже сходилися, а вуличний шум тут глухнув, перетворюючись на гул. Під ногами хрустіло сміття, десь крапала вода. На виході Віра мимоволі видихнула — лише тепер вона усвідомила, що весь цей час ішла, затамувавши подих.

— Поясни, навіщо було знищувати модуль? — запитала вона, насупившись, коли вони знову вийшли на ширшу вулицю. — На чому ми повертатимемося?

Алан лише трохи сповільнив крок, не повертаючи голови.

— Жоден модуль поблизу Скайпорту не сяде непоміченим, — спокійно відповів він. — Його все одно знайшли б. Залишити його цілим — означало підписати собі вирок.

Він зробив коротку паузу, наче перевіряючи обстановку, і додав:

— А щодо зворотної подорожі… не хвилюйся. Знайдемо, чим дістатися. Але пізніше. Зараз головне — знайти мого друга.

Він кивнув у бік вузької вулички, де вивіска «Ремонт дронів» тьмяно світилася червоним, ледь пробиваючись крізь запилене скло. Вивіска миготіла нерівно, ніби будь-якої миті могла згаснути остаточно.

Віра подивилася туди, потім перевела погляд на Алана. В її очах майнуло легке недовір’я, але вона нічого не сказала й пішла слідом.

— Може, тепер розкажеш, кого ми шукаємо? — запитала вона, коли вони звернули за черговий ріг, залишаючи позаду основний потік людей. — На «Привиді» ти казав, що знаєш, хто допоможе з вірусом, але деталей не уточнив.

Алан деякий час мовчав, ведучи Віру дедалі далі від галасливих вулиць. Тут Скайпорт ставав суворішим і чистішим: менше крамниць, менше випадкових перехожих, більше прямих переходів і стандартних фасадів. Архітектура поступово змінювалася, ніби місто скидало з себе зовнішній шар бідних кварталів і поверталося до офіційного вигляду.

— Його звати Фелікс, — нарешті сказав він. — Колишній гардемарин Академії.

Віра трохи підвела брову, але не перебила.

— Під час тренування він зазнав серйозних травм спини й ноги, — продовжив Алан. — Не смертельних, але достатніх, щоб поставити хрест на службі. Його списали. Офіційно — за станом здоров’я. Неофіційно… — він коротко всміхнувся, — таких воліють не тримати на видноті.

На мить він замовк, пропускаючи вперед групу курсантів в однаковій формі. Їхній сміх і впевнені голоси неприємно різонули слух.

— Але мізки в нього, — додав Алан тихіше, — кращі, ніж у всіх наших інженерів разом узятих. Він залишився тут, допомагає курсантам із теорією, підробляє ремонтом техніки. Якщо хтось і впорається з нашим вірусом — то тільки він.

Віра перевела погляд на людей, що проходили повз, потім знову подивилася на Алана. В її очах промайнув сумнів — не різкий, а радше професійний, зважений.

— Ти в ньому впевнений? — запитала вона.

— У ньому — так, — відповів Алан без вагань.

Далі вони йшли мовчки.

Будівля гуртожитку Академії Зоряного Флоту з’явилася попереду несподівано — масивна, суворих форм, із рівними рядами вікон. Колись Алан знав це місце майже як рідний дім. Тут він жив, сперечався, готувався до іспитів, мріяв про далекі маршрути й справжню службу. Тепер же будівля здавалася чужою, ніби вихолощеною. Навіть повітря всередині було іншим — холодним, нейтральним, просякнутим мийними засобами та стерильною дисципліною.

Коридори тягнулися довгими прямими лініями. Світло панелей було рівним і безжиттєвим. Кроки відлунювали, і Алан мимоволі знизив голос, хоча розумів, що в цьому немає потреби. Думки самі собою поверталися в минуле: як вони з Феліксом засиджувалися допізна, сперечаючись про навігаційні алгоритми, як сміялися з власних помилок у тренажері, як будували плани, у яких не було місця поразкам і списанню.