Глава 15

— Чому вона? — запитав Алан, переводячи погляд з Ігната на Ліру. У його голосі звучало щире здивування, без тіні сумніву — радше спроба зрозуміти логіку того, що відбувається.

— Тому що трон Імперії тримається не лише на крові, а й на внутрішній силі, — спокійно відповів Ігнат. Він зробив запрошний жест долонею й уже твердіше додав: — Дістаньте медальйони.

Алан і Ліра підкорилися. Варто було їм розкрити долоні, як медальйони відгукнулися — спалахнули м’яким, живим світлом. Саламандри з полум’я наче заворушилися в глибині каменю, випромінюючи червонувате сяйво, від якого тремтіли тіні на обличчях і стінах кабінету.

— Це не просто прикраси, — промовив Ігнат. — Це медальйони сили й влади. А тепер подивіться, що станеться, якщо один із них опиниться в мене.

Ліра не вагалася ані секунди. Вона зняла ланцюжок і поклала свій медальйон у розкриту долоню діда. Тієї ж миті обидва — і її, і Алана — потьмяніли. Світло зникло, лишилася тільки слабка іскра в глибині каменю, немов далеке нагадування про полум’я.

— Мій час минув, — тихо сказав Ігнат, майже зі спокоєм. У його голосі відчувалася легка, відсторонена втома людини, яка давно зробила свій вибір. — Справжня спадкоємиця Зарійського трону — Ліра.

Він простягнув медальйон онуці. Коли її пальці знову торкнулися металу, той засяяв із колишньою яскравістю — миттєво, без вагань, ніби завжди чекав саме на цю мить.

— Пробач, що не розповів тобі раніше, — м’яко мовив Ігнат, дивлячись на Ліру. У його погляді переплелися ніжність і смуток. — Коли підійде Ворон зі своїми бійцями, вирішимо, що робити далі.

***

Не минуло й двох годин, як з’явився Ворон разом із чотирма бійцями — членами особливого підрозділу, роками тренованими під особистим керівництвом Ігната Зоріна. Професорові вистачило кількох чітких, стриманих фраз, аби пояснити суть того, що відбувається. Ворон вислухав мовчки й лише коротко кивнув.

Збоку могло здатися, що ці п’ятеро давно готувалися до такого повороту подій — і лише Ліра залишалася в невіданні. Але це було не так. Просто вони вміли приймати накази й рішення без зайвих емоцій.

— Вони поїдуть із тобою, — сказав Ігнат, дивлячись онуці просто в очі. — Як захисники й помічники. І не сперечайся.

— Вороне, ти впевнений? — обережно запитала Ліра, все ще не до кінця вірячи, що все це відбувається насправді.

— А ти б на моєму місці відмовилася від такої пригоди? — з легкою усмішкою відповів Ворон. Його очі блиснули. В них Ліра побачила не лише бойову готовність, а й щиру, теплу підтримку.

Ліра усміхнулася й легенько вдарила його кулаком у плече.

— Я рада, що ти будеш поруч. Справді рада.

Вона перевела погляд на інших. Четверо бійців — Денис і Матвій стояли трохи позаду Ворона, Слідопит і Кувалда — лівіше. Обличчя суворі, пози — бездоганно вивірені. В їхніх поглядах відчувалася впевненість людей, які не ставлять зайвих запитань і вміють діяти.

— Ви теж зі мною? — запитала вона, обводячи їх очима. Голос звучав стримано, але в ньому вже пробивалася впевненість. — Усі?

— Звісно, всі, — відповів Кувалда. Його голос був низьким і спокійним. — Там, куди ти йдеш, буде весело. Таке не пропускають. І решта теж так вважає.

Інші бійці синхронно кивнули. Навіть у мовчанні відчувалася згуртованість і рішучість.

Ігнат Зорін, спостерігаючи за цією короткою, але промовистою сценою, ледь помітно усміхнувся. Він знав: ці люди не зрадять. Вони були готові до місії, яку ще вчора ніхто не вважав реальною. А Ліра вперше за довгий час відчула — вона не сама. Хоча все ще не до кінця розуміла, що саме чекає її попереду.

— Дідусю… — Ліра ступила ближче. У її голосі прозвучала надія. — Може, ти все ж поїдеш із нами? Я не знаю, що мені робити, коли ми туди дістанемося…

— Знаєш, дівчинко, — тихо промовив Ігнат, обіймаючи її. Його руки були міцні, як і завжди, але в цьому обіймі відчувалася особлива ніжність. — Знаєш. Ти завжди слухала мої казки. Пам’ятаєш, що першим робив принц, вирушаючи до Зарійської Імперії?

Ліра завмерла. Її погляд на мить потьмянів від напливу спогадів… і раптом став яскравішим. Усе стало на свої місця. Усі ті дитячі історії, які вона вважала вигадками, набули іншого, лякаюче реального сенсу.

— Він… летів на планету, — прошепотіла вона. — Ти серйозно?

Ігнат кивнув. Його обличчя залишалося суворим, але в очах палала любов.

— Ти все знаєш, дівчинко. Просто ще не усвідомлюєш, наскільки. Це твоя доля.

***

Сонце повільно опускалося до обрію, забарвлюючи небо в неймовірні відтінки багрянцю, золота й фіолету. Останні промені пробивалися крізь густе листя вікових дерев, розстеляючись теплим килимом по смарагдовій галявині на узліссі. Повітря було напоєне ароматами трав і вечірньою прохолодою.

На галявині стояли Ліра, Ігнат, Алан, Віра, Руфус, Ворон і його команда — Денис, Матвій, Кувалда та Слідопит. Простір між ними був насичений очікуванням і неминучістю прощання.

— Настала пора прощатися, дівчинко, — промовив Ігнат. Його голос був незвично м’яким. Не чекаючи відповіді, він обійняв Ліру.

— Дідусю… — Ліра насилу вимовила це слово. Тепла сльоза повільно скотилася її щокою.

Ігнат відступив. Його погляд зупинився на Алані, Вірі та Руфусі, потім ковзнув по Ворону й його бійцях.

— Бережіть її, — уже твердо мовив він. — Тепер вона під вашим захистом. Усі ви.

— Ми про неї подбаємо, — відповіла Віра, дивлячись йому просто в очі.

У цю мить у небі почувся наростаючий гул. Бойовий модуль — останній, що залишився на «Привиді», — зробив крутий віраж і почав повільно опускатися на галявину. Його темний силует різко контрастував із вогняним небом.

— Та ну… — вихопилося в одного з бійців.

— Оце так… — прошепотів інший.

До такого неможливо звикнути. Це можна було лише прийняти.

Двері бойового модуля безшумно відчинилися, і в отворі з’явився масивний силует Грому зі зброєю напоготові.

— Транспорт подано. Прошу на борт, — без емоцій промовив помічник Віри. — Не впевнений, що в нас є багато часу.