Глава 14

У дитинстві дідусь розповідав їй про далекі світи: про Палац Дзвінких Струмків, де вода текла кришталевими арками, про ящерів, що вміли говорити, які зберігали пам’ять цивілізацій. Тоді Ліра слухала ці історії, затамувавши подих, але з віком вони перетворилися на теплі казки з минулого. Зарійська Імперія здавалася красивим вимислом, частиною дідусевих фантазій. Почути цю назву з вуст незнайомця було несподівано й по-справжньому хвилююче.

Ліра вже збиралася з’їдливо відповісти — звичка захищатися іронією спрацювала автоматично, — але дідусів погляд зупинив її. Спокійний, важкий, застережливий. Він ніби відчув, що онука може сказати зайве.

— Навіщо вам власник медальйона? — тихо, але суворо запитав Ігнат. — Якщо відповісте чесно, отримаєте і свою відповідь.

Алан кивнув. Він не відвів погляду — лише випростався, приймаючи негласні правила розмови. Його очі зустрілися з проникливим поглядом професора.

— Власник медальйона — спадкоємець Зарійського трону, — чітко промовив він. — Ми маємо його знайти й повернути, щоб він посів своє місце.

Кілька секунд Ігнат не рухався. Потім повільно опустив пістолет, спрямувавши дуло в підлогу. В цьому русі не було сумнівів — лише прийняте рішення. Він сховав зброю в нішу, і полиця безшумно стала на місце, ніби її ніколи й не відкривали.

— Пийте чай, бо вистигне, — сказав він, повертаючись у крісло. Його голос знову набув звичного спокою, та напруга в кімнаті ще не розвіялася.

— Дідусю, що відбувається?! — випалила Ліра, широко розплющивши очі.

Ігнат подивився на неї й на мить затримав погляд.

Як у дитинстві, — подумав він. Ті самі широко відкриті очі, сповнені розгубленості й щирого нерозуміння. Усе, як колись… і водночас — зовсім інакше.

Алан, Віра й Руфус узялися за чашки — радше машинально, щоб перевести подих. Гарячий чай обпік пальці, повертаючи відчуття реальності. Він і справді був чудовий — густий, насичений, з несподіваною глибиною смаку.

— Ого… — видихнув Руфус. — Який смак!

— Що ж, Ліро, настав час і тобі дізнатися правду, — сказав Ігнат, дивлячись спершу на онуку, потім на гостей. У його погляді читалися і знання, і передчуття чогось неминучого. — Але почнемо по черзі.

— Для початку давайте з’ясуємо, що ви знаєте про це місце, про те, де розташована ця планета, — продовжив він, звертаючись до Алана. Саме в ньому він безпомилково визначив старшого, хоча за віком той явно поступався обом супутникам. — А ти, Ліро, слухай. І мовчи. Усе зрозумієш.

Ліра невдоволено стиснула губи, але кивнула.

— Ця планета перебуває в Секторі Спотвореного часу, — відповів Алан. Його голос звучав серйозно, без тіні колишньої легкості.

— Саме так, — кивнув Ігнат. — Але що це означає?

Він не зводив з Алана погляду, ніби перевіряючи не знання, а щирість.

Алан переглянувся з Вірою та Руфусом і після короткої паузи зізнався:

— Не знаю. У мене немає такої інформації.

— Тоді дозволю собі пояснити, — мовив Ігнат, і в його голосі чітко прозвучали звичні нотки лектора. — Цей сектор має таку назву тому, що тут час плине значно швидше, ніж у вас. Коли експедиція Зарійської Імперії прибула сюди, точних даних про часовий зсув у них не було. Лише припущення й розрахунки. Тепер же це можна встановити з високою точністю.

Він обвів присутніх уважним, чіпким поглядом.

— Скільки у вас минуло часу з моменту зміни правителя? — запитав він у Віри.

— Тридцять років, — відповіла вона, все ще не до кінця розуміючи, до чого веде професор.

— Тридцять років… — повторив Ігнат, і на його обличчі з’явилася напівусмішка, сповнена знання й легкої іронії. — Дивовижно. За цей самий час на цій планеті минуло понад дев’яносто років.

— Але це означає, що… — почав Руфус і урвався, намагаючись укласти почуте в голові.

— Ви про що взагалі говорите? — не витримала Ліра. Її погляд метався між дідом і гостями, і з кожною секундою тривога наростала.

— Про те, що вони прилетіли по того, хто опинився на цій планеті дев’яносто два роки, три місяці й один день тому, — спокійно відповів Ігнат, дивлячись просто на Алана. — По спадкоємця Зарійського трону.

— Звідки прилетіли? — вирвалося в Ліри, але її запитання повисло в повітрі без відповіді.

— Спадкоємець іще живий? — запитав Алан. У його голосі пролунала стримана, але виразна надія.

— Авжеж, живий, — усміхнувся Ігнат. — Ви просто зараз на нього дивитеся.

Запала тиша — щільна, дзвінка. Алан, Віра й Руфус утупилися в професора. В їхніх поглядах змішалися здивування, сумнів і спроба терміново переосмислити все почуте.

— Ви…? — видавив Руфус.

— Я, — спокійно кивнув Ігнат. — Так уже сталося, що саме мене привезли сюди, щоб сховати. Тоді ніхто не знав, чим це все обернеться. Медальйон був зі мною багато років — аж доки я сам не передав його своїй онучці.

— То ми прилетіли по вас! — з полегшенням вихопилося в Алана. Він і справді не очікував, що мета місії виявиться так близько.

— Зовсім ні, — м’яко заперечив професор. В його очах майнули пустотливі іскри.

— Але ж ви сказали, що саме ви і є тим хлопчиком, якого сюди привезли? — розгублено запитав Алан.

— Так, — підтвердив Ігнат. — Але прилетіли ви не по мене.

Він повернувся до Ліри й ледь нахилив голову, ніби офіційно представляючи її.

— А по неї. Саме вона — справжня спадкоємиця Зарійського престолу.

— Я що?! — вирвалося в Ліри.

Її очі округлилися від потрясіння. Здавалося, повітря в кімнаті стало густішим, важчим, а думки — в’язкими й неповороткими. Усе, що вона знала про себе, раптом дало тріщину, і крізь цю тріщину проступало щось величезне й лякаюче невідоме.