Глава 13

Бірюзова Mazda Ліри плавно звернула з головної дороги, залишаючи позаду галасливий, перенасичений звуками Житомир. Щойно асфальт змінився гравієм, місто ніби обірвалося — разом із сигналами, голосами й метушнею. Ґрунтова дорога вела вглиб заповідного лісу, де сонячне світло пробивалося крізь вікові крони лише рідкісними, розсіяними плямами. Машина м’яко погойдувалася на нерівностях, і Ліра мимоволі зменшила швидкість, прислухаючись до тиші, яка ставала дедалі щільнішою.

За кілька хвилин їзди, у самому серці хащів, з’явилися масивні ковані ворота, що майже зливалися із зеленню. Вони були так уміло приховані від сторонніх очей, що випадковий мандрівник проїхав би повз, навіть не помітивши їх. За воротами починалася простора, але не химерна, ретельно доглянута територія, де кожна деталь перебувала на своєму місці.

У повітрі відчувався чистий запах хвої та озону, змішаний з ароматом квітучих кущів. Після міської задухи він здавався майже п’янким. Двір був вимощений темним природним каменем, між плитами якого ледь помітно пробивалася смарагдова трава. По периметру тяглася висока, але охайна жива огорожа з туї, за якою вгадувалися фруктові дерева та густі кущі. Ліворуч, у тіні столітніх дубів, виднілася альтанка, обвита диким виноградом, а праворуч, за дзеркальною гладдю ставка із золотими рибками, що ліниво плавали, поблискував дах гаража на кілька автомобілів. Тут не було показної розкоші — лише впевнене, спокійне благополуччя. Таке, що не потребує демонстрації.

Сам будинок був зведений із темної цегли та натурального каменю, з теплими елементами з масиву дерева. Архітектура — класична, перевірена часом: великі аркові вікна, високий черепичний дах. Із однієї з широких труб навіть літнього ранку повільно здіймався тонкий дим, ніби дім ніколи повністю не охолоджувався. Він виглядав монументально й спокійно, мов стояв тут віками, переживши не одне покоління і зберігаючи значно більше таємниць, ніж був готовий відкрити.

Біля нього й зупинилася машина Ліри. Двигун стих — і тиша миттєво зімкнулася довкола. З салону вийшли всі пасажири. Їм назустріч уже поспішав господар.

Важкі дубові двері відчинилися без скрипу, і на порозі з’явився професор Ігнат Зорін. Високий і стрункий, він мав той специфічний тип зовнішності, за яким важко визначити точну дату в паспорті: на вигляд йому можна було дати і п’ятдесят, і всі сімдесят років. Він тримався з королівською поставою, наче роки були для нього не тягарем, а лише формальністю. Сиве волосся, зачесане назад і перехоплене на потилиці шкіряним ремінцем, та охайна борода надавали йому вигляду давнього мислителя, що вийшов з іншої епохи.

Обличчя було вкрито глибокими, але шляхетними зморшками, особливо довкола яскраво-блакитних очей. Ці очі здавалися проникливими, наче вміли бачити крізь людей, слова й сам час. У їхній глибині відчувалася не лише мудрість, а й владність — спокійна, така, що не потребує доказів. На ньому був бездоганно пошитий, стриманий твідовий піджак поверх лляної сорочки та класичні штани. Його руки — довгі, доглянуті, сильні — видавали звичку до тонкої, точної роботи. Від професора віяло спокоєм і авторитетом. Він належав до тих, чия думка має вагу, навіть якщо про неї рідко говорять уголос. Ніхто достеменно не знав, звідки в нього такі статки й вплив — і, схоже, ніхто не поспішав це з’ясовувати.

Дідусь жестом запросив їх усередину й повів до найбільшої кімнати дому — кабінету, що більше нагадував храм знань. Уже на порозі відчувалося, як змінюється повітря: воно було насичене ароматом дерева, старих книг, тонкого тютюну й якогось особливого бальзаму, від якого думки ставали яснішими, а спина сама собою випрямлялася.

Стіни до самої стелі займали масивні шафи з червоного дерева, вщерть наповнені книгами, рукописами, мапами та фоліантами в шкіряних оправах. Багато томів не мали назв — лише інкрустовані символи або давні письмена, сенс яких був зрозумілий небагатьом. У центрі кабінету стояв величезний письмовий стіл із чорного дерева. Його поверхню вкривали карти зоряного неба, сувої, креслення й кілька дивних артефактів, від яких виходило ледь помітне, пульсуюче світіння. Поруч розташовувалися крісла з дорогої шкіри та камін, у якому неголосно потріскував вогонь, попри літо.

З широких вікон із важкими оксамитовими шторами відкривався краєвид на сад і ліс, залиті сонячним світлом. На підвіконнях стояли екзотичні рослини в керамічних горщиках. Усе тут свідчило про належність до закритої еліти, де речі цінують не за вартість, а за історію й значення.

— Прошу, сідайте, — м’яко мовив Ігнат, вказуючи на крісла біля дубового столу. Його голос був спокійний, із легкою хриплинкою, але в ньому відчувалася впевненість людини, звиклої до того, що її слухають.

Ліра сіла першою. Алан, Віра й Руфус пішли слідом, відчуваючи легку, майже неусвідомлену ніяковість — наче вони зайняли місця, призначені не зовсім для них.

— Чай? — запитав господар дому, ніби йшлося про щось цілком очевидне.

— Ми хотіли б просто поговорити й дізнатися… — почав Алан, але Ігнат підняв руку, м’яко, проте безапеляційно зупинивши його.

— Чай спілкуванню не зашкодить, особливо добрий, — з пустотливою іскоркою в очах відповів професор.

Він підійшов до шафки й дістав розписані чашки та заварник. Вони мовчки стежили за його рухами. Ігнат рухався неквапно, але з безпомилковою точністю, ніби кожен жест був частиною давно відпрацьованого ритуалу. З металевих баночок він відміряв чай і залив його гарячою водою. Кімнату наповнив густий, складний аромат трав і спецій.

Він розлив чай і подав чашки.

— Пийте, — промовив із легкою усмішкою.

Поки гості робили перші ковтки, Ігнат уважно розглядав їх, наче читав у обличчях не вирази, а приховані рядки. Вірі здавалося, що його погляд затримується на ній трохи довше, ніж слід, і це викликало неприємне напруження.

— Отже, — почав він, — як ви дісталися до наших країв? Зранку не було надто сиро?

Він поставив ще кілька простих, майже побутових запитань про дорогу та враження від Житомира, не зводячи з них уважного погляду. Розмова текла спокійно, майже розслаблено — рівно до тієї миті, коли професор підвівся.