Глава 12

Полковник Пушкарьов, який до цього моменту спостерігав за тим, що відбувається, зі звично насупленим виразом обличчя, підійшов до краю мату. Рухався він неспішно, ніби даючи собі час осмислити побачене. На його обличчі застигла складна суміш здивування й ретельно приховуваної поваги.

— Зоріна… якщо не помиляюся? — промовив він після короткої паузи. — Блискучий бій. Чесно кажучи, я не очікував такого результату від дівчини. Тим паче — від юристки.

Голос полковника звучав рівно, без звичної їдкості. Це не було похвалою — радше сухою фіксацією факту, але й вона давалася йому непросто.

Ліра, все ще важко дихаючи, повернулася до нього. Адреналін відступав, залишаючи по собі втому й глухий біль у м’язах. Зараз їй найменше хотілося обговорювати бій. Думки вперто поверталися до Алана й до медальйона.

— Пане полковнику, давайте поговоримо пізніше, — сказала вона жорстко, не зважаючи на те, як це прозвучить.

І, не чекаючи відповіді, Ліра різко обернулася до Алана.

— А ти — підеш зі мною. Нам потрібно поговорити.

Пушкарьов насупився й уже збирався заперечити. Ліра була його підлеглою, і подібний тон виходив за межі дозволеного. Полковник хотів нагадати їй про субординацію, але його зупинив боєць КОРДу.

Ворон, який стояв трохи осторонь, зробив кілька кроків уперед і зайняв позицію між Лірою та полковником. Він зустрівся поглядом із Пушкарьовим і повільно похитав головою.

Полковник звів брови й видихнув. Зауваження щодо дисципліни можна буде зробити пізніше. Зараз продовжувати розмову при всіх він вважав недоцільним.

Ліра, не озираючись, попрямувала до виходу зі спортзалу. Кроки були швидкими й упевненими, попри втому. Алан затримався лише на мить — радше з ввічливості, ніж через сумніви, — і рушив слідом.

Віра та Руфус перезирнулися та підвелися з лавки. Вони пішли за ними, тримаючись на відстані.

Пушкарьов залишився стояти посеред зали, дивлячись їм услід. У його погляді читалася напружена робота думки й зароджувана професійна цікавість. Цей день явно ставав дедалі цікавішим.

Аланові, Руфусу й Вірі довелося зачекати надворі, давши Лірі можливість переодягтися. На вулиці було тепло й тихо. Повітря після замкненого простору здавалося особливо свіжим.

Вони чекали мовчки.

Алан стояв трохи осторонь, ковзаючи поглядом по фасаду будівлі й рідкісних перехожих. Медальйон під одягом лежав спокійно, але відчуття його присутності не полишало.

Руфус нетерпляче переминався з ноги на ногу, час від часу поглядаючи на прилад, що позначав місцезнаходження шуканого об’єкта. Віра мовчала, не зводячи погляду з дверей.

Ліра вийшла впевненим кроком. У руках — спортивна сумка, перекинута через плече. На щоці ще помітно проступало почервоніння від захвату Алана, але, схоже, це її мало турбувало.

Вітер тріпав волосся, та дівчина навіть не намагалася його поправити. У її погляді не залишилося ані розгубленості, ані сумнівів — лише зібраність і рішучість.

— Мене звати Ліра, — одразу сказала вона, зупинившись перед ними.

— Я Руфус, — представився боєць. — А це Віра, — додав він, вказуючи на супутницю.

— Алан, — представився гардемарин.

Ліра уважно подивилася на кожного.

— Цікаві імена. Звідки ви?

— Здалеку, — ухильно відповів Алан.

Вона кивнула, ніби саме такої відповіді й очікувала.

— Тоді скажи інше, — мовила Ліра після паузи. — Звідки в тебе медальйон моєї родини?

Віра різко повернулася до Алана.

— Твоєї родини?

Ліра не відповіла. Вона відсунула полу світлого піджака й обережно витягла з-під футболки медальйон.

На ланцюжку висів точно такий самий медальйон, як у Алана, — із зображенням вогняної саламандри. Але щойно він опинився на світлі, як почав мерехтіти, ніби всередині повільно пульсував живий вогонь.

Ліра завмерла.

— Ого… — видихнула вона.

Алан інстинктивно потягнувся до свого медальйона. Той теж почав світитися — слабким, але чітким вогняним відблиском.

— Вони реагують один на одного, — тихо сказала Віра.

— Яким чином? — насупилася Ліра.

Руфус перевірив прилад.

— Схоже, це і є джерело сигналу.

За мить додав:

— Так. Саме він.

Ліра сховала медальйон назад.

— Звідки він у тебе? — запитав Алан.

— Дідусь дав. Сказав, що колись він допоможе знайти шлях.

Алан на мить замислився.

— Ми можемо з ним зустрітися?

— Саме це я й хотіла запропонувати.

— Куди йти? — запитав він.

— Краще поїдемо. Машина там, — сказала Ліра, показуючи в бік поліцейської дільниці.

Ліра, Алан, Віра й Руфус попрямували до автомобіля.

Ворон спостерігав за ними здалеку, не втручаючись. Після всього побаченого ця трійця вже не здавалася йому випадковою.

Небезпечною — можливо. Навіть цілком імовірно.

І безперечно вартою уваги.