Глава 11

Бірюзова Mazda м’яко викотилася на узбіччя, знижуючи швидкість біля будівлі міського управління поліції. Машина слухняно завмерла біля тротуару, ніби розуміючи важливість моменту. Літнє світло ковзнуло відполірованим капотом, відбиваючись бликами в склі фар.

Житомир, попри репутацію «невеликого», жив насиченим, бурхливим життям. Тут старі квартали з вузькими вулицями й потемнілими фасадами сусідили з новими районами — скляними, ламаними, спрямованими вгору. Висотні будівлі тіснилися поруч із зеленими острівцями парків і скверів, а ближче до центру місто вирувало: кав’ярні відкривали літні тераси, офісні працівники поспішали на роботу, торговці на міні-ринках розкладали товар, перегукуючись між собою.

Майже впритул до поліцейської дільниці підступала зелена смуга лісу. Крони змикалися щільною стіною, відсікаючи частину міського шуму. Нижче, в неглибокій улоговині, повільно несла свої води річка Тетерів — широка, спокійна, з легким туманом, що стелився над поверхнею. Ранкове сонце відбивалося у воді м’якими відблисками, і на мить здавалося, що річка дихає в унісон із лісом.

Удалині гудів місто — рівно, наполегливо, мов далекий механізм. Та тут, на межі між шумом і спокоєм, повітря відчувалося інакше: чистіше, прохолодніше. Вітер приносив запах вологої листяної зелені й свіжоскошеної трави, змішаний із пилом асфальту.

Дверцята автомобіля неголосно грюкнули. Ліра вийшла й на секунду затрималася поруч із машиною, ніби даючи собі час зібратися. Вона випрямилася, розправила плечі й підвела погляд до фасаду будівлі. Сувора, позбавлена оздоб, вона була виконана з сірого скла та металу — холодна, функціональна, без жодного натяку на гостинність.

Сонячне світло вдарило в очі, і Ліра трохи примружилася. У темному склі вхідних дверей вона на мить побачила власне відображення — спокійне, зібране, але з напругою, яку неможливо було повністю приховати.

На ній був світлий піджак, стримані джинси й біла футболка без малюнків. Під пахвою — акуратна тека з документами, на плечі — легка сумка. Усе виглядало просто й доречно, без зайвих деталей. Вона глибоко вдихнула, відчуваючи знайому суміш запахів: пил, нагрітий асфальт, траву й слабкий металевий присмак міського повітря.

Вітер злегка тріпав волосся, вибиваючи тонкі пасма. Ліра машинально поправила їх і озирнулася. Це було не хвилювання — радше внутрішня зосередженість. Мить була важливою. Перший день практики в поліції Житомира. Вона знала: реальність тут буде зовсім не такою, як у лекційних аудиторіях і підручниках. Ані формули, ані теорії не підкажуть, як правильно поводитися за цими дверима.

Ліра кивнула сама собі — коротко, майже непомітно, як перед стрибком у воду. Потім упевнено ступила вперед, до входу.

Двері дільниці відчинилися з легким, протяжним скрипом, і Ліра крокнула всередину. Потік прохолодного повітря вдарив у обличчя, миттєво стираючи вуличне тепло, ніби між зовнішнім світом і цим місцем пролягла чітка межа. Тут пахло інакше — міцною кавою, папером, пилом, збройовим мастилом і ще чимось металевим та сухим, що неможливо було сплутати ні з чим. Запах служби.

Шум накрив її одразу. Гул голосів, різкі уривки фраз, дзвін стаціонарних телефонів, короткі сигнали рацій — усе це зливалося в щільний, безперервний фон. Здавалося, навіть стіни тут звикли до цього звуку й увібрали його за роки роботи, як бетон увбирає кіптяву й гар.

Ліра сповільнила крок, дозволяючи поглядові ковзнути приміщенням. Чергова стійка, за якою двоє співробітників щось швидко друкували, не піднімаючи очей. Коридор, що йшов углиб будівлі й губився в півтіні. Кілька людей у формі, які перемовлялися напівголосно. Хтось пройшов повз, зачепивши її плечем, і навіть не перепросив — не зі зла, просто не помітив.

Вона зробила ще крок — і майже відразу ледь не зіткнулася з чоловіком, який раптово вийшов з-за рогу.

Він був високий і кремезний, з важкою, упевненою ходою людини, звиклої до того, що перед нею розступаються. Широкі плечі натягували тканину форми, квадратна щелепа й густі брови надавали обличчю суворого, майже кам’яного виразу. Погляд — насмішкувато-втомлений, чіпкий, оцінювальний. Такий погляд не ковзає — він фіксує й запам’ятовує.

Ліра інстинктивно зупинилася. На нагрудній табличці значилося: полковник А. Пушкарьов.

Він зміряв її з голови до ніг — повільно, без поспіху, ніби прикидаючи, чи варто взагалі витрачати на неї час. Ані краплі теплоти. Ані найменшого інтересу.

— Доброго ранку, — почала Ліра, випрямившись. Голос прозвучав рівно, як вона й розраховувала. — Пане полковнику, я прибула на практику. Направлена з юридичного інституту…

— Так, — різко перебив Пушкарьов, навіть не змінюючи виразу обличчя. — Юристка, значить? Ще одна…

Він шумно видихнув, ніби на його плечі щойно навалили зайвий мішок цементу. На секунду відвів погляд, наче збирався з терпінням, а потім знову подивився на неї — вже з явним роздратуванням.

— І чого ви всі сюди претеся, як на подіум? — кинув він, не знижуючи голосу.

Кілька людей неподалік завмерли. Хтось повернув голову, хтось усміхнувся. Ліра відчула, як по ній ковзають чужі погляди — швидкі, допитливі, оцінювальні. Вона не опустила очей. І не відступила ні на крок.

Пушкарьов уже втратив до неї інтерес. Він повернувся до чергового, коротко кивнувши в бік Ліри:

— Нехай сидить тут. Закінчаться заняття у КОРД — подивимося, що з нею робити.

У його голосі не було злості — лише втомлена байдужість людини, звиклої до того, що все навколо заважає роботі. Не сказавши більше ні слова, він розвернувся на підборах і попрямував до виходу з будівлі — туди, де проходили заняття групи особливого призначення. Його кроки були важкими й упевненими, і кожен із них ніби підкреслював: розмову закінчено.

Ліра залишилася стояти на місці.

На секунду в грудях кольнуло — не образа, ні. Радше холодне усвідомлення: тут ніхто не збирається робити їй поблажок. Хтось поруч тихо фиркнув. Хтось беззлобно всміхнувся. Для оточення це була звичайна сцена. Чергова стажерка. Чергова юристка.