Глава 10

Планетарна система Хефа

Планета Креон

Бойовий модуль здригнувся, м’яко торкнувшись змерзлої поверхні Креона. Посадка минула чисто, та навіть крізь корпус відчувався холод планети — важкий, гнітючий, ніби сама поверхня не бажала приймати гостей. Крізь ілюмінатори було видно сірі скелі, що зникали в сніговій млі, й щільний вихор, у якому все втрачало чіткість і форму, перетворюючись на суцільний рух. Двигуни заглухли. Різкий звук вимкнення змінився тишею — не спокійною, а настороженою. У ній виразно чулося, як вітер б’ється об корпус, шкребе по обшивці, наче сам Креон намагався заговорити з прибульцями своєю, холодною мовою.

— Відкриваємо люк, — скомандувала Віра. Її голос у динаміках прозвучав рівно, майже буденно. — Усім на вихід. Перевірити спорядження. Температура — мінус п’ятдесят сім.

Шестеро людей залишили модуль один за одним, ступаючи на хрумку поверхню. Важкі скафандри сковували рухи, дихання відлунювало глухим ехом усередині шоломів. Гравітація тут була трохи нижчою за земну — кроки відчувалися легшими, незвичними, але оманливими.

На тлі крижаних урвищ зяяв вхід до шахти — темний провал у скелі, мов рана на тілі планети. Навколо валялися уламки металевих конструкцій. Колись тут здіймалися бурові крани, вежі, підйомники, вирувала робота, гули машини. Тепер — лише мертві рештки, перекручені, вкриті інеєм і снігом, мовчазні свідки чужого поспіху та чужих помилок.

— Заходимо, — коротко кинула Віра й першою ступила в темряву.

Усередині було відчутно тепліше. Вітер зник, однак холод нікуди не подівся — він увібрався в стіни. Товсті нарости льоду вкривали метал, ніби шахта повільно замерзала зсередини. Промені ліхтарів на шоломах вихоплювали змерзлі панелі, зламані напрямні, забуті ящики з позначками імперських експедицій. Фарба лущилася, написи подекуди стерлися. Усе довкола дихало запустінням і часом.

Спуск відбувався повільно. Транспортери давно вийшли з ладу, і єдиним шляхом лишалася драбина, що йшла вниз. Метал під ногами скрипів, місцями вкритий льодом. Здавалося, що цей спуск ніколи не закінчиться.

Саме тоді, крокуючи вузькою металевою драбиною, Віра раптом згадала голос Алана — спокійний, врівноважений, але з тим самим відтінком внутрішньої тривоги, яку він намагався приховати.

«Креозит — нестабільний, але надзвичайно енергоємний мінерал. Його кристалічна структура дає змогу накопичувати величезний обсяг енергії, необхідний для ініціалізації стрибкового ядра експериментального двигуна. Без нього “Привид” до пункту призначення не дістанеться. Креозит у шахті є. Але де саме — невідомо.

Перший і другий етапи видобутку проходили у штатному режимі. Катастрофи починалися лише після другого місячного циклу. Що там сталося — ніхто не знає. Зв’язок з експедиціями обривався раптово. В архівних звітах — лише тривожні сигнали, і все».

Згідно з тими ж архівами, склад креозиту мав розташовуватися на найнижчому рівні шахти — у технічному відсіку, куди вели вантажні транспортні лінії. Але точних даних не було.

Віра стиснула зуби й подала знак групі рухатися далі.

Металевий тунель вивів їх у широку, похмуру галерею. Тут колись виразно вирувала робота: стельові кріплення для транспортних рейок, кабельні канали, сервісні платформи. Тепер усе це заіржавіло, частина конструкцій обвалилася. Уздовж стін темніли напівзруйновані склади — зачинені, порожні або завалені сміттям і уламками.

Та в кінці галереї один відсік виявився цілим.

Двері були зачинені, і на них досі тьмяно світився аварійний індикатор — слабкий, але живий. Кірон підійшов першим, присів біля панелі, під’єднав універсальний роз’єм. Хвилину нічого не відбувалося. Потім пролунав важкий скрегіт, і двері повільно роз’їхалися вбік.

Перед ними відкрився склад.

Освітлення всередині було слабким, але рівним, ніби хтось дбайливо підтримував його всі ці роки. Ряди осередків, запаяних і пронумерованих, тягнулися вглиб приміщення. У кожному — сірувато-блакитні кристали креозиту, вміщені в напівпрозорі захисні капсули. Вони мерехтіли у світлі ламп холодним, чужорідним сяйвом.

— Ось він… — видихнув один із бійців і мимоволі присвиснув.

Віра озирнулася, дістала сканер і провела швидкий замір.

— Чисто. Радіації немає.

— А де транспортери? — пробурмотів інший.

Усі водночас підняли голови. Платформи під стелею були — мертві, знеструмлені. Рейкова лінія тягнулася до зруйнованого вантажного ангара.

— Не працюють, — сказав Кірон. — Навіть якщо відновити живлення, все завалено. Лінія мертва.

— Отже, лишається тільки один спосіб… — з погано прихованим роздратуванням озвався хтось позаду.

— Тягнути вручну, — пролунала відповідь.

Кім похмуро хмикнув:

— Тут кілометра півтора. Вгору. Сходами. По льоду.

Віра підійшла до капсул, прикинула вагу. Одна — близько десяти кілограмів.

— Нам потрібна майже тонна, — сказала вона. — Доведеться попрацювати.

Вона вказала на кут, де іржавіли кілька двоколісних візків із прогумованими шинами.

— Візьмемо, що зможемо. Решту — на собі.

Переглядатися не було потреби. Усі й так розуміли: це надовго.

Групу поділили на дві зміни. Поки одні вантажили капсули й закріплювали їх на візках, інші відпочивали просто біля стіни складу, притулившись до холодного металу. Відпочинком це можна було назвати лише умовно — скафандри не знімалися, дихання залишалося важким, а м’язи гуділи від напруги.

Шлях угору виявився ще важчим, ніж очікували. Лід вкривав сходи тонкою, підступною кіркою. Кожен крок вимагав концентрації: один хибний рух — і можна було полетіти вниз разом із вантажем. Колеса візків скрипіли, іноді прослизали, і тоді доводилося навалюватися всією вагою, впираючись плечима в метал.

Креозит давав про себе знати. Навіть крізь захисні капсули відчувалася його щільність — не стільки фізична, скільки… інша. Сканери мовчали, але в декого виникало дивне відчуття.