Глава 9

Планетарна система Аврора

Планета Ехорія

Місто Царград

Палац Дзвінких Струмків 

Палац Дзвінких Струмків було збудовано біля підніжжя трьох високих гірських хребтів, що сходилися так близько, утворюючи природне кам’яне півколо, немов гігантський амфітеатр, створений самою природою. Ці гори були суворі й давні. Їхні темні, порізані часом схили зберігали сліди незліченних бур, а вершини майже цілий рік залишалися скутими льодовиками, що мерехтіли холодним світлом під сонцем. Лише рідкісний, чіпкий чагарник знаходив собі місце серед каміння, вгризаючись корінням у тріщини скель, немов виборюючи право на існування.

Навесні, коли сніги починали відступати, на цих хребтах оживали тонкі нитки води. Вони народжувалися високо в крижаних чашах, збиралися в струмки й, пришвидшуючись, збігали вниз, дзвенячи та переливаючись. Їхній шлях було ретельно спрямовано давніми інженерами: вода входила у складну систему водозбірників, каналів і каскадів, що проходили через увесь палацовий комплекс, стаючи його невід’ємною частиною — кров’ю, яка текла кам’яним тілом палацу.

Схили гір ніби охороняли палац, надійно відтинаючи його від решти світу. Вузька долина, у якій він розташовувався, жила за власними законами. Тут завжди трималася свіжа, майже холодна погода, навіть у розпал теплих сезонів. Повітря було наповнене запахом вологого каменю, талої води й далеких вітрів, що спускалися з висот. Жоден звук ззовні не проникав сюди безпосередньо — гори гасили його, ламали, відбивали.

Натомість струмки звучали постійно. Вдень і вночі вони несли свій негучний, але безперервний дзвін, що змінювався на поворотах і уступах: десь він був м’яким і заспокійливим, десь — різким і наполегливим. Цей звук став візитівкою палацу, його впізнаваною ознакою. Але не лише цим. Система каналів і акустичних пасток перетворювала дзюрчання води на живу захисну завісу: будь-який сторонній рух, будь-який неприродний звук миттєво порушував крихку гармонію, видаючи присутність чужинця.

Ззовні палац являв собою складну терасну структуру. Широкі кам’яні уступи спадали каскадами, по них стікала вода, розбиваючись на сотні тонких потоків. Аркові переходи з’єднували рівні, балюстради тягнулися вздовж урвищ, а між ними розташовувалися невеликі сади — острівці життя серед каменю. Там ріс вологий мох, що стелився по плитах, і білі квіти з вузькими пелюстками, завжди звернені до води.

Тут не було показної розкоші чи грубої пишноти. Кожна деталь слугувала єдиній меті — водному ритуалу, давній традиції, навколо якої вибудовувалася філософія палацу. Камінь використовували темний, майже чорний, видобутий у цих самих горах. У його структурі поблискували вкраплення блакитного мінералу, який при сонячному світлі відбивав м’яке, холодне сяйво, ніби сам палац дихав віддзеркаленим небом.

Усередині палацового комплексу розташовувалося кілька закритих двориків, прихованих від сторонніх очей і доступних лише посвяченим. Кожен із них мав власний характер і призначення.

Один був облаштований навколо теплого термального джерела. Пара здіймалася над гладкою поверхнею води, огортаючи простір напівпрозорою імлою. У цьому мареві постаті втрачали чіткість, ставали примарними, немов минуле й теперішнє зливалися в єдиному подиху.

Другий дворик було перетворено на сад із вічнозелених кущів і строгих кам’яних фонтанів. Тут вода текла тихіше, розміреніше. Це місце призначалося для приватних бесід і обережних зустрічей, де кожне слово мало вагу, а кожне мовчання — значення.

Третій дворик був найбільш закритим. У ньому знаходилася ідеально рівна, дзеркальна гладь води, не порушувана ані струменем, ані вітром. Цей простір створювався для самотності та роздумів правителя — там, де можна було залишитися наодинці з власними думками й відображенням.

Усі дворики об’єднувало одне: вода була їхнім серцем. Її течія супроводжувалася співом, дзюрчанням, перекатами, і завдяки прихованим акустичним каналам звук струмків проникав навіть у найдальші кімнати палацу, нагадуючи про його живу сутність.

Саме в цьому місці, де камінь, вода й тиша були поєднані в єдине ціле, й мала відбутися зустріч правителя імперії з тими, від кого залежала доля Зарійської влади.

Зала Водяної Пам’яті зустрічала гостей сліпучим простором та урочистою легкістю, де високі світлі стіни ніби розсувалися під променями сонця, що проникали крізь величне вітражне вікно, яке розцвічувало підлогу яскравими відблисками лазурі та золота.

 Уздовж стін простяглися глибокі дзеркальні басейни, чия нерухома гладь відбивала високі склепіння і наповнювала повітря ледь невловимим ароматом свіжості та прохолоди. Кожен крок тут відгукувався чіткою, майже скляною луною, що здіймалася до самого верху й губилася десь у світлій височині.

У залі, там, де на підвищенні височів трон, підлога ставала абсолютно прозорою і відкривала погляду прихований внизу глибокий басейн, у якому серед химерних водоростей плавали сотні яскравих різнобарвних рибок. Їхня луска мерехтіла всіма кольорами веселки під ногами того, хто йшов, створюючи неймовірне відчуття прогулянки по самій поверхні океану, тоді як величний трон, встановлений на цьому невидимому покритті, здавався таким, що ширяє над живою стихією.

На цьому троні сидів Імператор Зарійської Імперії Кайлар Весперан ІІІ. Високий, суворий, нерухомий, він нагадував статую, витесану з того ж темного каменю, що й стіни палацу. Його обличчя було тонким, зосередженим, позбавленим зайвих емоцій, немов роки влади витравили з нього все зайве, залишивши лише холодну ясність.

Перед троном стояли троє.

Першим був юнак, закутаний у довгий чорний плащ. Його постать здавалася майже нереальною на тлі води й каменю. Глибоко посаджені очі блищали хижим блиском, у якому відбивалася темрява — не та, що лякає раптовістю, а та, що тисне усвідомленням неминучості.

Другим стояв Сорос Мерс — найближчий помічник Імператора. Його постава була бездоганною, погляд — гострим і уважним. Він не робив жодного зайвого руху, немов сам став частиною залу, ще одним елементом системи, створеної для служіння трону.