Глава 8

Алан, узявши на себе командування, повільно обвів присутніх поглядом. Він бачив їхню втому, напруження, погано приховану тривогу — і розумів, що тепер усе це лежить і на ньому теж. Тягар чужих очікувань відчувався майже фізично, тиснув на плечі сильніше, ніж гравітація корабля.

Він випрямився, змушуючи себе триматися рівно. Зараз не можна було показати сумнів — навіть якщо той вирувaв усередині.

— Раз із командуванням розібралися, давайте думати, що робити далі, — промовив він, намагаючись, щоб голос звучав упевнено й рівно. — Я бачу два шляхи.

Він зробив коротку паузу, наче розставляючи слова по місцях.

— Перший — повернення назад. Нова комплектація команди «Привида»: досвідчені пілоти, навігатори, повноцінний штаб. Другий — продовжити виконання поставленого завдання тим складом, який у нас є зараз.

Алан замовк, дозволяючи словам осісти. На містку ніхто не перебивав.

— Кожен із варіантів має свої недоліки, — продовжив він. — Щодо другого, гадаю, усе зрозуміло й без пояснень.

Він злегка розвів руками.

— Фактично керувати кораблем зможу лише я. З вашою допомогою, звісно. Але, окрім теоретичних знань, запропонувати мені нічого. У мене немає досвіду командування таким судном, немає реальної практики управління екіпажем у подібній ситуації. І це ризик — для всіх нас.

Алан перевів погляд спершу на Віру, потім на Еллару, ніби перевіряючи, чи розуміють вони глибину сказаного. Обидві мовчали, але це мовчання було уважним і важким.

— Що стосується першого варіанту, — після короткої паузи продовжив Алан, — повернення… тут ситуація значно складніша.

Він на мить запнувся, добираючи слова, а тоді все ж продовжив:

— Якщо про живого спадкоємця стало відомо… — він не договорив, але цього й не вимагалося. — Нас уже чекають.

Він стиснув щелепи.

— Я дуже сумніваюся, що ті, хто володіє такою інформацією, захочуть зберегти нам життя і свободу. Занадто висока ставка.

— Потрібно також враховувати фактор Тіні й Осадчого, — втрутилася Віра.

Її голос прозвучав різко й холодно, мов удар клинка об метал.

— Вони напевно вже доповіли тим, на кого працюють, про успішне завершення місії та знищення командного складу «Привида». А отже, нас уже шукають. І неважливо — повернемося ми назад чи підемо далі. Хоч там, хоч тут. Ми — мішень. І на нас почнеться полювання.

Після цих слів на містку повисло важке, гнітюче безмов’я. Не просто пауза — порожнеча, у якій кожен прокручував у голові ті самі висновки. Слова Віри остаточно обрубали останню ілюзію простого рішення.

Еллара першою порушила тишу. Вона подивилася на Алана уважно, оцінювально, без тіні емоцій.

— Виходить, що вибору як такого в нас немає, — спокійно підсумувала вона. — То що робимо в першу чергу, капітане?

Через кілька хвилин, коли техникам вдалося переспрямувати залишки енергії з аварійних акумуляторів на консолі містка, головний екран ожив. Голографічна проєкція розгорнулася не одразу, мерехтячи від нестабільної напруги, і перед екіпажем постала поверхня планети Креон

Сіро-синій світ виглядав ворожим і холодним. Крижані гірські хребти тягнулися до самого обрію, гублячись у каламутній серпанковій атмосфері. З їхніх вершин зривалися снігові бурі, закручуючись у гігантські вихори й несучи за собою кристалічну паморозь. Камери фіксували різкі перепади тиску, рвані фронти вітру, хаотичний рух хмар. Усе тут дихало нестабільністю.

— Атмосфера придатна для дихання, — сухо повідомила Еллара. — Але умови… далекі від комфортних.

— Холоднувато, — прокоментував Зіггі, уже встигнувши закутатися в термокуртку, хоч і перебував на борту.

— Тут не курорт, — буркнув Грім, не відриваючи погляду від екрана.

Алан стояв перед голографічною схемою планети. Світло проєкції лягало на його обличчя різкими холодними відтінками, підкреслюючи втому й зосередженість.

— У давні часи на Креоні діяла шахта, — почав він спокійно, але насторожено. — Там видобували мінерал, який зараз нам необхідний. Без нього запуск експериментального двигуна неможливий.

Він зробив короткий рух рукою, і на проєкції спалахнули координати покинутого шахтного комплексу.

— А без двигуна, — продовжив Алан, — ми звідси не виберемося.

На містку знову запанувала тиша.

— За даними Норда, — додав він, — на цьому об’єкті працювали дві експедиції. Перша зникла повністю. Без сигналів, без слідів, без звітів.

Він на секунду замовк, а потім продовжив:

— Із другою експедицією зв’язок підтримувався постійно. Вони звітували про хід робіт, скаржилися на умови, фіксували несправності… А після другого місячного циклу зв’язок обірвався. Відтоді — тиша.

Алан обвів поглядом місток, ніби перевіряючи, хто і як сприймає інформацію.

— Наскільки я розумію, у нас є близько десяти днів відносної безпеки. Але це не гарантія. Про планету відомо вкрай мало. Усе, чим ми володіємо, — це фрагменти звітів і уривки даних.

Він зробив наголос на останній фразі.

— Тому прошу: на поверхні діяти максимально обережно. Ми не знаємо, з чим можемо зіткнутися.

— Не подобається мені все це, — пробурчала Віра, швидко переглядаючи свої записи. — Але часу в нас немає.

Вона підняла голову.

— Я беру першу групу і йду. Споряджаємося і одразу висуваємося.

Її слова прозвучали не як пропозиція, а як наказ. Рішення було ухвалене миттєво й без вагань.

— Я піду з вами, — сказав Алан.

Голос його був спокійним, майже буденним, але в ньому відчувалася тверда рішучість.

— Ні.

Різкий голос докторки Ніки Рель пролунав несподівано, розрізавши напруження на містку.

— Ти нікуди не підеш. Принаймні — не зараз.

Вона крокнула вперед, дивлячись просто на Алана. В її погляді не було ані сумнівів, ані м’якості — лише професійна холодна впевненість.

— У тебе струс мозку, — продовжила вона, відкарбовуючи кожне слово. — Ти нещодавно був без свідомості, у тебе закрита черепно-мозкова травма і загальне виснаження. Якщо ти вийдеш назовні в такому стані — вважай, що підписав собі смертний вирок.