Глава 7

Він випростався в кріслі, напружуючи втомлену спину. М’язи відгукнулися тягнучим болем, але Алан лише міцніше стис підлокітники, змушуючи себе сидіти рівно. Зараз він не міг дозволити собі виглядати слабким.

— Я гардемарин Академії зоряного флоту. Останній курс, — промовив він, дивлячись просто перед собою. — За планом у мене мало бути стажування на бойовому кораблі флоту Імперії.

Він на мить затримав подих, а тоді продовжив:

— Але, як ви самі бачите, я не там. Я тут.

Погляд Алана ковзнув по обличчях членів екіпажу. Ніхто не перебивав.

— Це був не мій вибір і не моє рішення, — додав він. — Причини, з яких я опинився на цьому кораблі, мені й самому були не до кінця зрозумілі.

Він зробив коротку паузу.

— У що саме ми вплуталися, стало ясно зовсім нещодавно. Скажімо так… з’явилася інформація.

Він навмисно не поспішав, дозволяючи словам прозвучати вагомо.

— Інформація секретна.

На містку запанувала тиша.

— Згідно з цією інформацією, спадкоємець престолу з роду Вогняних Саламандр… живий.

Кілька людей мимоволі випросталися. Хтось різко повернув голову, хтось стис пальці на панелі керування.

— Нашим завданням було перевірити, чи відповідає це дійсності, — продовжив Алан, зберігаючи спокійний тон. — А якщо інформація підтвердиться — доправити спадкоємця назад до Імперії.

Він замовк.

На містку повисла гнітюча тиша. Голографічні екрани й далі мерехтіли, але ніхто на них більше не дивився.

— Спадкоємець живий? — порушив мовчання чийсь голос. — Той, кого вважали загиблим?

— Він вижив? — пролунало слідом.

— І саме за ним ми прямуємо? — спитали з іншого боку містка.

— Ми маємо забрати його й доправити назад?

Запитання посипалися одне за одним, перекриваючи одне одного.

Алан не відповідав. Він мовчав, даючи команді усвідомити почуте.

— Це марення, — глухо пробурмотів хтось позаду. — Це якийсь…

Фраза так і залишилася висіти в повітрі, не отримавши продовження.

— Ти це серйозно? — різко перебила Віра. Вона повернулася до Алана всім корпусом, уперши долоні в край пульта. — Ти зараз, після всього, що сталося, всерйоз стверджуєш, що мета нашої місії — пошук зниклого…

Вона запнулася, ніби не бажаючи вимовляти потрібне слово, але все ж продовжила:

— Хоча ні. Офіційно загиблого спадкоємця трону?

В її голосі чулося недовіра, змішана з утомою та злістю.

Алан витримав її погляд.

— Так, — спокійно відповів він. — Саме так.

Він не підвищував голосу й не виправдовувався, ніби розумів, що будь-які емоції зараз лише погіршать ситуацію.

— Про це знали одиниці, — продовжив він. — Лише командувач операції та капітан корабля.

Він зробив коротку паузу.

— Усі інші не були в курсі. Точніше… не мали бути.

Віра скривилася. Було видно, що вона не вірить жодному слову. Вона вже збиралася щось сказати, але в цю мить із іншого боку містка пролунав голос — спокійний і впевнений.

— Він сказав правду.

Усі одночасно обернулися.

За крок від робочого термінала стояв чоловік у польовому бронежилеті. Його плече було туго перебинтоване, бинт місцями потемнів від крові, але сам він тримався рівно, наче поранення було для нього другорядною дрібницею.

— Я підтверджую кожне його слово, — промовив полковник Еліас Бейн.

На містку знову повисла тиша. Цього разу — важка, майже тиснуча.

— Чорт… — видихнув Руфус, не зводячи погляду з полковника.

Віра нічого не відповіла. Вона різко відвернулася й зі злістю вдарила кулаком по борту пульта. Пролунав глухий металевий звук.

Десь у глибині корабля знову спалахнула тривожна червона лампа, відкидаючи на обличчя екіпажу рвані відблиски.

На містку запанувала напружена тиша після слів полковника Бейна. Ніхто не поспішав говорити. Віра й далі стояла біля пульта, відвернувшись, ніби намагалася впоратися з нахлинулими емоціями. Її обличчя було напружене, плечі — скам’янілі.

Питання, що витало в повітрі, було очевидним для всіх, але ніхто не наважувався вимовити його вголос: хто тепер командуватиме «Привидом»?

Еліас Бейн, який підтвердив слова Алана, не квапився брати ініціативу на себе. Він повільно підійшов до центральної консолі, спираючись перебинтованою рукою на край панелі. Його рухи були обережними, але впевненими.

— Я розумію ваші запитання, — промовив він, обводячи поглядом притихлий місток. — І одразу відповім на те, яке зараз хвилює всіх.

Він зробив паузу, ніби даючи час усвідомити його слова.

— До керування кораблями та космічних перельотів я не маю жодного стосунку. Моє завдання тут — консультування щодо планети Земля. Ні більше, ні менше.

Бейн розвів руками, показуючи, що цим його роль і обмежується.

— У всьому іншому… — він ледь похитав головою, — я такий самий пасажир, як і більшість із вас.

Слова прозвучали спокійно, але їхній ефект був важким.

На містку запанувала тиша, сповнена відчуття безвиході. Капітан мертвий. Його помічники загинули. Ті, хто знав «Привид» уздовж і впоперек, хто вмів вести корабель, прокладати курс, ухвалювати рішення, — усі вони були втрачені.

Мимоволі погляди присутніх почали зміщуватися в одну точку. Спочатку обережно, потім усе виразніше. Віра, Еллара, Гром, інші члени екіпажу — всі дивилися на Алана.

Він був єдиним, хто демонстрував хоч якесь розуміння систем «Привида». І, по суті, був останньою надією.

— Отже… командування має перейти до Алана? — глухо промовила Віра.

У її голосі вже не було різкості чи загрози. Лише важке, майже гірке усвідомлення реальності.

Алан сидів у кріслі навігатора, відчуваючи, як на нього тисне їхня увага. Усе сталося надто швидко. Ще зовсім недавно він був звичайним курсантом, а тепер його фактично просили очолити секретну місію на пошкодженому кораблі, з уцілілою, але приголомшеною командою та проблемами в системах.

Він повільно видихнув.

Внутрішній опір іще жеврів, але поруч із ним уже підіймалося інше відчуття — раптове, жорстке почуття обов’язку.