Глава 6

Свідомість поверталася до Алана повільно, ривками, ніби хтось невпевнено крутив регулятор живлення. Спочатку був лише гул — низький, нав’язливий, що відлунював десь у глибині черепа. Потім прийшла втома — тягуча, липка, така, що притискала до поверхні, на якій він лежав. І лише після цього з’явилися відчуття.

Біль.

Він розплющив очі не одразу. Повіки ніби налилися свинцем і не бажали коритися. Коли ж йому все-таки вдалося їх розімкнути, світ перед ним потонув у напівтемряві.

Медвідсік «Привида».

Алан упізнав його не відразу — звична стерильна яскравість зникла. Натомість простір різали тонкі лінії аварійного освітлення: тьмяні, червонувато-білі, вони ледве освітлювали найближчі поверхні, залишаючи кути приміщення тонути в тінях. Медичне обладнання здавалося примарним — панелі безжиттєво тліли індикаторами, силуети капсул і стійок губилися в напівмороку.

Він спробував поворухнутися.

Тіло відповіло різким, ниючим болем — ніби кожен нерв був натягнутий до межі, і хтось провів по них усіх одразу. Алан стиснув зуби й тихо видихнув крізь них.

— Спокійно… — прошепотів він сам до себе, радше з звички, ніж у надії, що це допоможе.

Із глибини тіней почувся рух.

Хтось підійшов ближче, і м’яке світло індикатора вихопило з темряви обличчя докторки Ніки Рель. Освітлене знизу, воно виглядало суворішим, ніж зазвичай — різкіше окреслилися вилиці, тіні під очима видавали втому. Та в її погляді промайнуло помітне полегшення.

— Отямився. Чудово, — сказала вона, нахиляючись до нього.

Її руки діяли впевнено й швидко. Вона обережно торкнулася його потилиці, перевіряючи пов’язку, потім ковзнула пальцями по шиї, промацуючи реакцію.

— Як почуваєшся?

Алан ковтнув. Горло пересохло, язик ніби був ватяний.

— Краще… — відповів він хрипко. — Напевно. Що відбувається? Чому на кораблі немає світла? Ми… де?

Ніка не стала зволікати з відповіддю. Вона випрямилася, але не відступила, залишаючись поруч.

— Ми в точці призначення. Креон прямо перед нами, — сказала вона спокійно. — У всій своїй красі.

Вона коротко кивнула в бік стелі, ніби там, за обшивкою, вже виднілася планета.

— А зі світлом усе складніше. У бортовий комп’ютер було впроваджено вірус. Серйозний. Він блокує більшість функцій корабля. Інженери намагаються розібратися, але поки що без особливих успіхів.

— Вірус… — Алан насупився, морщачись від нової хвилі болю. — Отже, корабель…

— Практично знеструмлений, — закінчила за нього Ніка. — Ми поруч із Креоном, але зараз «Привид» наполовину сліпий і глухий.

Він на мить заплющив очі.

— Скільки я був без свідомості?

— Майже п’ять годин.

Ця цифра боляче вколола. Алан спробував підвестися. Світ одразу хитнувся, і якби не руки Ніки, він би знову впав на койку.

— Обережно, — застерегла вона.

З її допомогою він усе ж сів, спершись спиною об холодну стінку капсули. Голова крутилася, але вже терпимо. Кілька секунд він просто сидів, збираючи думки докупи.

— Мені потрібно на капітанський місток, — нарешті сказав він, піднявши на неї погляд. — Допоможеш дійти? Не впевнений, що впораюся сам.

Ніка уважно подивилася на нього, ніби зважуючи ризики.

— Допоможу. Але спочатку — це.

У її руці з’явився автоінжектор. Невеликий, майже непомітний, але Алан знав, що всередині.

— Стимулятор, — пояснила вона. — Прояснить свідомість і трохи вирівняє стан.

Він кивнув і простягнув руку.

Холодний укол — і майже відразу по тілу розлилося тепло. Втома відступила на крок, гул у голові став тихішим. Думки почали вибудовуватися в чіткішу лінію.

За кілька хвилин Алан уже відчував, що може йти сам. Але, підвівшись, усе ж не відсторонився від Ніки — розум підказував, що самовпевненість зараз недоречна.

Вони вийшли з медвідсіку й рушили коридором.

«Привид» виглядав неприродно мертвим. Аварійне освітлення відкидало різкі тіні, двері кают були зачинені, а повітря здавалося густим і важким. Десь у глибині корабля долинав приглушений гул — інженери продовжували боротися за живлення.

Коли вони дісталися капітанського містка, стало зрозуміло: робота тут не припинялася ані на хвилину.

У напівтемряві аварійного світла люди рухалися від консолі до консолі, перемовлялися впівголоса, лаялися крізь зуби. Обличчя були виснажені, очі почервонілі. Тіла командного складу вже прибрали — порожній простір на містку відчувався майже фізично.

Голограми смикалися й блимали, висвічуючи критичні помилки. У повітрі стояв запах перегрітого обладнання й озону.

Поява Алана не зупинила роботу, але не залишилася непоміченою.

Ніка обережно підвела його до найближчого крісла — навігаторського. Щойно він опустився в нього, до нього почали підходити інші: Еллара, Кірон, Зіґґі, слідом — Віра й Гром.

На їхніх обличчях читалося одне й те саме: втома, напруження… і підозра.

Кілька секунд на містку нічого не відбувалося.

Робота тривала, але напруга стала майже відчутною — ніби повітря між людьми загусло.

Алан відчував це шкірою.

Він устиг помітити, як Еллара побіжно оцінила його стан, як Зіґґі затримав погляд трохи довше, ніж потрібно, а Кірон ледь помітно насупився. Та найбільше тиснула присутність Віри.

Вона стояла трохи осторонь, схрестивши руки на грудях. Плечі напружені, підборіддя підняте. В її погляді не було ні полегшення, ні радості від того, що він отямився. Лише холодна, майже вичікувальна злість.

Першою заговорила саме вона.

— Хто ти такий, Алан? — запитала Віра.

Голос був рівний, без крику, але саме це й насторожувало. Вона зробила крок уперед, скорочуючи дистанцію.

— З огляду на те, з якою легкістю ти зняв капітанське блокування системи… — вона примружилася, — я впевнена, що ти знаєш про «Привид» значно більше, ніж показуєш.

На містку стало тихіше. Навіть гул обладнання ніби приглушили.