Глава 5

Алан сидів у технічному відсіку, втупившись у медальйон. Той лежав на долоні — важкий, непривітний на дотик, холодний навіть крізь шкіру. Срібло здавалося старішим, ніж сам корабель, і світло зі стелі ковзало по його поверхні, граючи на вигравіруваному силуеті вогняної саламандри. У цій грі відблисків було щось тривожне: виникало відчуття, ще мить — і вона ворухнеться, зійде з металу й поповзе у власне полум’я.

Він повільно обертав прикрасу між пальцями, відчуваючи кожну подряпину, кожен нерівний край. Метал ніби запам’ятовував тепло руки, але не відповідав взаємністю. Алан ловив себе на думці, що тримає його занадто міцно — так, ніби боявся випустити не просто річ, а щось значно важливіше.

У пам’яті знову й знову спливали слова Норда. Не інтонація — саме вага кожного звука, з якою вони тоді пролунали.

— Мій друг порадив мені довіритися тобі, Алан. Тому я вручаю тобі інструменти, які допоможуть вирішувати поставлені завдання. Сподіваюся, вони тобі не знадобляться…

Тоді він не знав, що відповісти. Стояв рівно, як учили, кивав, не наважуючись перебити. Слова здавалися надто серйозними для нього — гардемарина.

— А ось це візьми й тримай при собі. За цим медальйоном спадкоємець зрозуміє, що ти — друг.

Медальйон ліг у долоню так само важко, як і зараз. Уже тоді Алан відчув незрозумілий холод уздовж хребта, хоча нічого загрозливого в словах не було.

— Знайди його, Алане. Дивно… начебто відправляю цілком тактичну групу… а надію покладаю на тебе.

Саме це й здавалося абсурдним. Не сама місія — а він у ній. Гардемарин. Людина без досвіду, без реального бойового шляху, без права на помилку.

І все ж щось у голосі Норда не давало спокою. Це був не сумнів і не страх. Радше — спокій людини, яка бачить трохи далі, ніж інші. Ніби за кожним його словом стояла реальність, якої Алан ще не торкнувся, але до якої невідворотно наближався.

Він стиснув медальйон у кулак і на мить заплющив очі. Корабель тихо гудів навколо, живучи своїм ритмом, а десь глибоко всередині зароджувалося відчуття: це лише початок. І назад дороги вже немає.

Йшов десятий день із моменту старту. Політ проходив у штатному режимі — настільки штатному, що це навіть насторожувало. Стрибок у порожню планетарну систему без слідів цивілізації минув чисто: жодних збурень, жодних фантомних відбитків на сенсорах. Далі — тестовий маневр у гравітаційній пастці біля місцевого сонця. Корабель м’яко увійшов у вигин простору, відпрацював імпульс і так само спокійно вийшов, ніби робив це не вперше, а щодня.

Калібрування зовнішніх сенсорів тривало кілька годин. Алан сидів над панелями, звіряючи цифри, ловлячи дрібні відхилення й поступово звикаючи до ритму «Привида». Корабель виявився дивовижно живим. Не в метафоричному сенсі — він буквально реагував на присутність екіпажу, на швидкість рішень, на впевненість рухів. І Алан з подивом ловив себе на тому, що відчуває його стан інтуїтивно, ще до того, як показники змінювалися на екранах.

Він поступово ставав частиною цієї машини — гвинтиком, але необхідним. І це лякало й захоплювало водночас.

Команда була зібрана наспіх. У кожного — свій досвід, свої звички, свої межі терпіння. Але з кожним днем їхня робота ставала злагодженішою, ніби корабель сам підганяв людей один під одного. Тричі на день відпрацьовували аварійні процедури. Евакуація — до автоматизму, локалізація пробоїн — на час, сценарій гасіння пожежі в двигуновому відсіку — із перекриттям контурів вручну.

Алан бігав до сьомого поту. Пальці ковзали по холодних поверхнях, легені палали, у вухах стояв сигнал тривоги. Він перекривав магістралі, зчитував показники, прокладав маршрути евакуації на маневровій палубі, падав у крісло на кілька хвилин — і знову підхоплювався на ноги.

За це він отримував догану за зухвалість від Віри — коротку, суху, без зайвих слів. Від Грома — мовчазну згоду: той просто дивився й кивав, ніби ставив внутрішню галочку. Від Лани — стримане, майже байдуже «Непогано», після якого Алан відчував полегшення сильніше, ніж після похвали.

Зіггі тягався за ним хвостом, не відстаючи ні на крок. Питання сипалися одне за одним — про схеми, про розклад, про те, що буде далі. Алан відповідав на ходу, іноді різко, іноді машинально, але Зіггі це не зупиняло.

Еллара була окремою стихією. Вона то кричала на весь відсік, то раптом хвалила, ніби нічого не сталося. Інколи вона забувала, що Алан зовсім не інженер, і завантажувала його так, наче він роками працював із цими системами.

— Він дихає на одну восьму гірше, ніж мав би, — сказала вона одного разу, дивлячись на двигун, наче на живу істоту. — Але для такого, як ти, він співає. Відчуваєш?

Алан тоді не одразу відповів. Прислухався до низького гулу, до вібрації під ногами, до того, як корабель відгукувався на дрібні корекції.

— Мабуть, так, — сказав він зрештою.

І справді відчув.

Минуло три дні відтоді, як «Привид» увійшов у порожню систему і завмер в очікуванні. Корабель був готовий. Автоматика запущена, резервні системи перевірені, запас повітря — вище норми. Екіпаж діяв чітко, без метушні. Усе йшло до того, що капітан ось-ось дасть команду на виконання місії.

Але наказу не надходило.

І з кожним днем це зволікання починало тиснути сильніше.

Алан упіймав себе на дивній думці: він не хотів, щоб цей момент настав. Очікування, яким би важким воно не було, здавалося безпечнішим за дію. Щось у поведінці Бейна — надто рівній, майже відстороненій, — у мовчанні Віри, у закритих нарадах, куди його не кликали, поступово складалося в тривожну картину. Неясну, без чітких форм, але від того не менш настирливу.

Він відганяв ці думки, списуючи все на втому. Та тривога не зникала. Вона осідала десь глибоко, змінюючи сприйняття дрібниць: занадто довгі паузи у відповідях, погляди, що ковзали повз, тиша там, де раніше звучали голоси.

І ця тривога виявилася недаремною.

—

 На четверту добу, коли екіпаж спав, Алан знову сидів біля ілюмінатора. Технічний відсік був напівтемним; лише рідкісні індикатори мерехтіли зеленим і синім. Він машинально перебирав медальйон із вогняною саламандрою, відчуваючи знайому вагу в долоні. Назовні було порожньо й темно. Тьмяне світло найближчої зорі ледь торкалося обшивки, ковзаючи по ній і не залишаючи слідів.