Глава 4

Ранок на піщаній планеті настав. Сонце ще не встигло піднятися високо, але спека вже відчувалася. Простір наповнився гомоном транспортів: один за одним шатли заходили на посадку, важко сідаючи на платформу, випускаючи клуби пилу й гарячого повітря.

У ангарі не було тиші ні на мить. Гули підйомники, дзенькали металеві фіксатори, кричали техніки, перекрикуючи двигуни. Контейнери з боєприпасами й обладнанням ковзали по рейках, ящики ставили в чергу, позначаючи фарбою. Люди рухалися швидко, злагоджено, так, ніби працювали тут не перший рік.

Серед цього хаосу корабель «Привид» поступово оживав. Його корпус вбирав у себе звуки, вібрував, немов прокидаючись після довгого сну. Десь у глибині корпусу запускалися системи, і низьке гудіння нагадувало дихання — рівне, терпляче, готове до старту.

Алан не встиг навіть відійти від посадкового майданчика, як був втягнутим у цей рух. Його буквально підхопили й понесли разом з іншими, і перш ніж він устиг зорієнтуватися, перед ним уже стояла жінка в замасленій куртці. Густа копна рудого волосся вибивалася з-під захисного шолома, а в руці вона тримала гайковий ключ, яким жваво жестикулювала.

— Ти, — сказала вона і ткнула ключем у його бік, не надто церемонячись. — Помічник? Чудово. Ось, тримай.

Вона жбурнула йому планшет, і Алан ледь устиг його зловити.

— І не смій переплутати магістралі, як той дурень, — додала вона вже на ходу. — Зіггі! Забирайся звідти негайно, поки я тебе не прикрутила разом із панеллю!

Алан глянув на схему, що спалахнула на екрані, і в ту ж мить мусив ухилитися — повз нього пролетів худорлявий хлопець, який намагався одночасно тримати інструмент і розібрану панель, що явно була для нього завеликою.

— О, привіт! — вигукнув той, сяючи так, ніби потрапив на свято. — Ти з нами? Круто! Слухай, ти бачив силову начинку? Я тут з’ясував, що в нас майже архаїчна система стабілізації, але якщо…

— Працюй, не балакай, — буркнула жінка. — Зіггі, якщо ще раз щось «з’ясуєш» без мого дозволу — підеш з’ясовувати місткість вантажного відсіку. Зсередини.

Вона коротко глянула на Алана.

— А ти, новачок, слухай Кірона. Він усе знає.

Кірон стояв поруч — високий, худий, майже непримітний. Він мовчки простягнув Аланові пару рукавиць. Його рухи були точними, вивіреними, ніби він не працював із механікою, а грав на добре знайомому інструменті. Довгі пальці ковзали панелями, фіксаторами, контактами з холодною впевненістю людини, яка не сумнівається у своїх діях.

Пояснень не було — лише чіткий ритм чужої роботи. Стало зрозуміло: зайві слова тут лише заважатимуть. Потрібно було просто вчасно подати інструмент і не перекривати світло. У цій мовчазній співпраці все раптом стало на свої місця. Долоні самі знаходили потрібні кріплення, ніби згадуючи старий навчальний стенд дідуся. Те, що колись здавалося сухою теорією, тепер оживало в гарячому ангарі під пальцями.

Він працював, не замислюючись, і лише згодом усвідомлював, що вже зробив наступний крок.

Кілька разів Еллара — він уже знав її ім’я — зиркала в його бік і хмикала. Ні схвалення, ні похвали вголос. Але Алан чомусь відчув: у її світі це майже дорівнювало оплескам.

Коротка перерва настала зненацька. Ні сигналу, ні команди — просто хтось відсунувся від панелі, інший випрямив спину, і хвиля втоми прокотилася містком. Алан скористався моментом і вибрався у відкритий простір посадкового майданчика, щоб хоч трохи розім’яти плечі.

Тут було світліше й гарячіше. Пісок, збитий реактивними струменями, лежав нерівними плямами, а повітря тремтіло від роботи важких двигунів. З одного з транспортів саме вивантажували боєкомплект — контейнери повільно спускалися на платформу, дзенькаючи фіксаторами. Люди рухалися обережніше, голоси стали коротшими, зібранішими.

Алан не встиг зробити й кількох кроків, як перед ним раптом виріс кремезний чоловік у броні. Той перехопив один із важких контейнерів так легко, ніби той був порожній, і поставив його на край платформи.

— Допоможеш? — запитав він просто, без наказу і без прохання.

Алан кивнув, не роздумуючи, і став поруч, підставивши плече. Контейнер виявився важчим, ніж здавався, метал холодив долоні навіть крізь рукавиці, і довелося напружитися, щоб утримати рівновагу.

— Руфус, — представився чоловік, не збиваючи кроку. — Важке — моє.

Він глянув убік корабля.

— Віра командує. Якщо скаже стрибати — не питай навіщо. Просто стрибай.

Його тон був рівний, без пафосу, наче він говорив про найзвичніші речі. Алан лише кивнув у відповідь, зосереджений на кроці й вазі контейнера.

— Він не наш, Руфе.

Жіночий голос пролунав згори, несподівано й чітко, ніби хтось увімкнув канал зв’язку просто в повітрі. Алан мимоволі підняв голову.

На перекладині технічного ліфта сиділа дівчина з гвинтівкою. Вона трималася так, немов це було найзручніше місце у світі: спина рівна, плечі напружені, зброя — продовження рук. Погляд — прямий, уважний, без тіні цікавості.

Лана.

Вона швидко оцінила Алана, ніби зважувала щось про себе, а потім так само мовчки зісковзнула з перекладини й зникла всередині корабля, розчинившись у тіні шлюзу.

— Вона тебе не вкусить, — усміхнувся Руфус, трохи зсунувши контейнер. — Але краще не намагайся заговорити першим.

Коли вони заносили ящик усередину, світло ангара поступилося вузьким коридорам. Тут було прохолодніше, але напруга відчувалася гостріше — кожен звук відбивався від стін, кожен крок лунав занадто чітко.

Із темряви раптом виник ще один силует.

Алан здригнувся. Людина в чорній броні стояла просто на їхньому шляху, але з’явилася настільки безшумно, що здавалося — її тут не було ще мить тому. Шолом приховував обличчя, і лише тьмяне світло пробігало по матовій поверхні броні.

— Це Тінь, — сказав Руфус так само спокійно, не сповільнюючи кроку. — Він знає, що ти його бачив. А це, повір, узагалі рідко кому вдається.

Тінь не вимовив ані слова. Лише трохи нахилив голову — жест був ледь помітний, але цілком свідомий. Потім він крокнув убік і зник у люку, ніби розчинившись у мерехтливому освітленні коридору.