Глава 3

Алан стояв нерухомо, мовби приріс до поверхні планети, оточений лише пустельними пейзажами. Хвилі дюн, застиглі в повільному танці вітру, тягнулися до самого горизонту. Далеке сонце висіло над ними блідим, майже байдужим диском, заливаючи світ сліпучим світлом. Рідкісні скельні виступи ледь помітно порушували одноманітність цього простору, але не давали жодного відчуття орієнтиру — лише підкреслювали масштаби порожнечі.

Він озирнувся довкола, повільно, обережно, ніби очікував, що варто зробити різкіший рух — і світ навколо розсиплеться. У шоломі лунав лише власний подих і приглушене биття серця. Воно глухо калатало в грудях, віддаючись у скронях.

Кому й навіщо знадобилося все це?

Навіщо було доправляти його сюди — на безіменну пустельну планету, у справжнє нікуди?

Хвилини тягнулися нестерпно довго. Час тут ніби втрачав звичні межі — він не поспішав і не зупинявся, а просто розтягувався, стаючи важким і липким. Повітря було нерухомим, позбавленим будь-яких звуків, а тиша — оглушливою, такою, що починала тиснути на свідомість.

Алан упіймав себе на думці, що починає нервувати по-справжньому. Не так, як на тренуваннях чи іспитах в Академії — там страх завжди мав чіткі межі й пояснення. Тут же було інакше. Його охопило тривожне, холодне відчуття, що його просто… кинули.

Де обіцяний «транспорт»?

Де ті, хто мав мене «забрати»?

Він ще раз перевірив показники скафандра — усе в нормі. Запас повітря достатній. Захист працює. Але ці цифри не заспокоювали. Вони не відповідали на головне запитання.

Алан не міг знати, що за «Тінню Зорі» пильно стежили з тієї самої миті, як корабель увійшов в атмосферу планети. Не міг знати, що його кожен крок, кожна затримка погляду фіксувалися невидимими сенсорами. І лише коли корабель здійснив гіперстрибок, а вікно переходу в гіперпростір замкнулося, зникнувши без сліду в небі, — лише тоді щось у цій мертвій пустелі змінилося.

З ледь чутним, майже невловимим механічним скреготом піщаний схил однієї з дюн здригнувся. Поверхня, що здавалася монолітною, розійшлася, відкриваючи масивні ворота підземного бункера, майстерно замаскованого так, що навіть уважне око не відрізнило б його від природного рельєфу.

Із темного прорізу, здіймаючи за собою хмару пилу й піску, виїхав транспорт. Гладка всюдихідна машина темного кольору, з низькою посадкою та широкими колесами, явно була створена саме для такої місцевості. Її корпус поглинав світло, роблячи силует ще більш примарним.

Фари спалахнули яскравим, різким світлом — і промінь уперся просто в Алана.

Гардемарин здригнувся, але майже одразу помітив транспорт, що швидко наближався. Хвиля полегшення прокотилася тілом, змусивши напругу трохи відступити. Лише трохи. Надто багато дивного й незрозумілого сталося за останні години, щоб він міг дозволити собі повністю заспокоїтися.

Машина зупинилася за кілька метрів від нього. Люк беззвучно відчинився.

Алан підійшов ближче й забрався всередину. Усередині, у такому самому скафандрі, сидів водій. Його обличчя приховував затемнений візор шолома. Він не промовив ані слова, лише злегка кивнув, даючи зрозуміти, що прибуття Алана було очікуваним.

Манера, з якою водій мовчки прийняв його — спокійна, відсторонена, позбавлена будь-яких зайвих жестів, — разюче нагадала Дарка.

Алан розумів, що це лише відчуття. Зовнішньої подібності бути не могло. Але думка про якогось дивного «двійника» не полишала його, осідаючи десь на межі свідомості, як ще одна загадка, на яку поки що не було відповіді.

Транспорт рушив.

Транспорт рухався впевнено й плавно. За стінками всюдихода пісок швидко зникав, поступаючись твердому покриттю короткого тунелю. Світло фар ковзало по стінах, вирубаних просто в породі, вириваючи з темряви рівні, технічно бездоганні поверхні. Тут не було нічого випадкового — кожен метр простору говорив про ретельне планування й приховану могутність.

Невдовзі тунель закінчився, і машина в’їхала у просторий, яскраво освітлений ангар. Світло було білим, майже стерильним, воно відбивалося від металу й каменю, змушуючи мимоволі примружитися. Ангар здавався надто великим для такої пустельної планети — ще одне підтвердження того, що це місце не повинно було існувати.

Двигуни стихли.

Водій вийшов першим і жестом запросив Алана йти слідом. Жест був короткий, точний — без зайвих рухів. Знову це відчуття знайомої манери.

Вони рушили коридором, що вів до герметичного шлюзу. Двері з шипінням зачинилися за ними, відсікаючи зовнішній світ. Повітря загуло, вирівнюючи тиск, і цей рівний, механічний звук діяв заспокійливо й водночас гнітюче. Ще одна межа, ще один крок углиб.

Потім відчинилися другі двері.

Вони опинилися в невеликому приміщенні, де на них уже чекав технік. Його присутність була такою ж функціональною, як і все навколо — жодної зайвої емоції, жодного запитання.

— Зніміть скафандри, — спокійно наказав він.

Алан, відчуваючи нетерплячість, одразу взявся виконувати наказ. Замки піддалися не відразу; важкі шари броні та герметичної тканини спадали з плечей повільно, ніби неохоче. Коли останній елемент було знято, він відчув знайому легкість стандартної флотської форми — майже домашню, порівняно з тиском скафандра.

— На вас уже давно чекають, гардемарине, — додав технік, указуючи на дверний отвір.

Ці слова прозвучали буденно, але від них у грудях Алана щось холодно стислося.

Він поправив форму, намагаючись надати собі якомога зібранішого вигляду, і рушив слідом за водієм. Коридори, якими вони йшли, справді нагадували академічні — ті самі рівні лінії, стримане освітлення, функціональність у кожній деталі. Але тут усе було надто… чистим. Надто мовчазним. Тут не ходили курсанти, не лунали команди, не відчувалася звична метушня служби.

Нарешті вони зупинилися біля непримітних дверей. Без знаків. Без написів. Зовні — нічого особливого.

Та їх без жодних вагань пропустили всередину.

Кабінет зустрів тишею.

Перед ним стояв Віктор Норд — заступник голови Розвідувальної служби Зарійської імперії. Йому було за шістдесят, але в його постаті не відчувалося жодної немочі. Він стояв рівно, з тією природною поставою, яку не можна навчити — її дають роки влади й відповідальності. Сивина лише підкреслювала різкі риси обличчя, а сталеві очі дивилися так, ніби бачили не лише теперішнє, а й можливі варіанти майбутнього.