Глава 2

Слова прозвучали в голові Алана глухо й неприємно, мов удар по корпусу. Не вирок, не звинувачення — гірше. Насмішка. Усе, до чого він ішов п’ять років, усе, заради чого терпів безсонні ночі, перевантаження й нескінченні перевірки, розсипалося в одну мить. Мрії про бойові кораблі — про «Вартового Галактики», про важкі крейсери й лінкори, де служать найкращі з найкращих, — розбилися, не залишивши навіть уламків, за які можна було б учепитися.

Торговельне судно не входило до жодного зі сценаріїв, які він бодай колись допускав.

Генерал Маркус Тейн ледь помітно кивнув у бік незнайомця, що стояв поруч, наче передавав не людину — об’єкт.

— І вирушите ви на стажування просто зараз, — сказав він рівно. — Ось із цим представником.

Слова прозвучали остаточно. Без можливості обговорення.

Алан зробив вдих — короткий і глибокий. Він відчував, як усередині все стискається, але обличчя залишалося нерухомим. Роки навчання навчили його одного важливого правила: емоції не повинні бути помітними, особливо в такі моменти.

— Мені потрібно зібрати речі, — вимовив він чітко, за статутом.

Відповідь дав не генерал.

Незнайомець ступив уперед і нарешті заговорив. Його голос був низький і спокійний, без тиску, але в цій спокійності відчувалася сталева впевненість — така, що не потребує підтверджень.

— Мене звати Дарк. Вам не потрібно хвилюватися за свої речі, Вейле, — сказав він. Його погляд був прямим і важким, ніби він оцінював не зовнішність гардемарина, а щось значно глибше. — Їх вам перешлють.

Це було вже занадто.

Алан відчув, як усередині підіймається глухий, майже фізичний спротив. Усе, що відбувалося, виходило за межі звичного світу Академії: передчасно оголошені результати, призначення на торговельне судно, негайний виліт і ця людина — Дарк, — від якої віяло небезпекою.

Він хотів поставити запитання. Хотів почути пояснення, зрозуміти логіку того, що відбувається. Хотів вимагати хоча б формального обґрунтування. Але замість цього підняв погляд на генерала Тейна.

І побачив те, чого не очікував.

Начальник Академії, людина, яка завжди здавалася непохитною, тепер виглядав напруженим. Не роздратованим і не сердитим — настороженим. Його пальці ледь помітно стискали край столу, а погляд, звернений до Дарка, був уважним і обережним, як у людини, що має справу з силою, яка перебуває поза межами звичної для нього ієрархії.

Цього було достатньо.

— Добре, сер.

Слова далися важко, та прозвучали рівно.

Тієї миті Алан іще не знав, що саме чекає на нього попереду. Він не розумів, куди його везуть і навіщо. Він знав лише одне: звичний світ Академії скінчився — різко й без пояснень.

Дарк швидким, майже стройовим кроком вів Алана службовими коридорами Академії. Ці проходи рідко потрапляли на очі курсантам — вузькі, з приглушеним освітленням, позбавлені звичних вказівників і голографічних панелей із розкладами. Тут не було ні шуму тренувальних залів, ні голосів інструкторів, ні знайомого відчуття порядку й контролю.

Вони минули останні двері Академії й вийшли на відкриту територію космодрому. Вечірнє повітря було сухим і холодним, пісок під ногами тихо шарудів, а десь удалині гули генератори стартових майданчиків.

На околиці піщаного поля, серед звичних вантажних шатлів і сервісних суден, стояв корабель.

Алан майже інстинктивно сповільнив крок.

Він не був схожий ні на один апарат, який Алан вивчав за п’ять років навчання. За класифікацією — начебто системний модуль, але розміри вибивалися з усіх нормативів. Корпус із темного матового сплаву не відбивав світла прожекторів — він ніби поглинав його, розмиваючи обриси судна.

Не було видно ані реактивних сопел, ані озброєння, ані антен. Навіть ілюмінатори, якщо вони взагалі існували, повністю зливалися з поверхнею корпусу. Корабель нагадував витягнутий, обточений вітрами камінь або застиглу краплю темряви, що випадково опинилася серед утилітарної техніки космодрому.

На борту, ледь помітними символами, було виведено назву.

«Тінь Зорі».

Алан затримав погляд на цих словах. Назва здавалася дивною — поетичною й водночас тривожною, ніби це було не ім’я корабля, а застереження.

Робітники завершували останні приготування. Їхні постаті миготіли за напівпрозорим, майже невидимим люком, а з надр судна долинало низьке, рівне гудіння — звук систем, що пробуджувалися.

— Усередину, Вейле, — коротко кинув Дарк, навіть не обертаючись, і вказав на люк, що відчинявся.

Алан піднявся коротким трапом. Усередині корабель виявився таким самим аскетичним, як і зовні. Невеликий відсік, пара крісел, ніби вирослих із підлоги, і гладкі стіни без звичних консолей. Панель керування проявлялася лише під час активації — тонка голографічна проєкція, вбудована просто в поверхню корпусу. Одночасно з нею на стіні з’явилася панорамна проєкція, що відкривала огляд простору перед кораблем.

Це було неправильно.

Надто чисто. Надто просто.

Він обернувся до Дарка.

— Сер… тобто, Дарк, — Алан запнувся, добираючи слова. — Що це за корабель? І куди ми прямуємо?

Дарк зайняв одне з крісел, не вшанувавши його поглядом. Його пальці рухалися швидко й точно, активуючи приховані елементи керування.

— Я не уповноважений надавати роз’яснення, — відповів він рівним, беземоційним голосом, ніби відтворював завчену інструкцію. — До моїх обов’язків входить лише ваша доставка до місця призначення.

Фраза була остаточною.

Алан зрозумів, що подальші запитання не мають сенсу. Він мовчки зайняв сусіднє крісло, пристебнувся й відчув легку вібрацію корпусу.

«Тінь Зорі» стартувала беззвучно. Не було ні ривка, ні звичного гулу — лише м’яке відчуття відриву від платформи.

За кілька митей Алан уже бачив, як обриси Скайпорту розчиняються внизу, поступаючись місцем хмарам і вечірній поверхні планети. Вердан швидко зменшувалася, перетворюючись на жовто-зелений шар, що висів у порожнечі.