Глава 1

Планетарна система: Соларна

Планета: Вердан

Академія Зоряного Флоту в Скайпорті, на планеті Вердан, була не просто навчальним закладом — це було ціле місто в місті, оаза серед зелені, що височіла над навколишніми лісами. Головний корпус — величний шпиль зі сяйливого металу й броньованого скла — стрімко здіймався в небо, відбиваючи світло Соларни. Навколо нього розташовувалися навчальні ангари, полігони для тренувань в умовах штучної гравітації, симулятори польотів, наукові лабораторії й, звісно, просторі житлові блоки для тисяч курсантів.

Життя тут вирувало цілодобово. Гуркіт підрозділів які крокували строєм, змішувався з далеким ревінням кораблів, що злітали з космодромів, розташованих у пісках. Академія була місцем суворої дисципліни й неймовірних можливостей — справжньою кузнею кадрів для Зоряного Флоту, де гартувався характер майбутніх захисників Галактики.

Алан Вейл ішов коридорами гуртожитку, де тепер панувала незвична тиша — більшість курсантів вирушили святкувати завершення сесії. Гардемарин склав останній, вирішальний іспит, і хоча результати мали оголосити лише за три дні, Алан був упевнений у собі. Він завжди довіряв своїм знанням і навичкам, які, на відміну від заможних однокурсників, були його єдиним надбанням.

Попереду маячило стажування на бойових кораблях Зоряного Флоту. Це був його шанс, його шлях до справжньої кар’єри, а не до глузувань через походження. Алан зайшов до своєї кімнати, грюкнув дверима і лише тепер дозволив думкам про майбутнє захопити себе. Він мріяв, на який корабель потрапить.

Його уява малювала три найжаданіші бойові кораблі:

«Вартовий Галактики» — лінкор класу «Преторіанець», гігантський, такий, що навіював трепет, бойовий монстр, здатний утримувати цілу зоряну систему. Його потужні гармати пробивали броню крейсерів, а щити витримували шквальний вогонь. Потрапити на «Вартового» означало опинитися в самому серці подій, на передовій, де ухвалювалися найважливіші рішення. Алан бачив себе на містку — частиною команди, що визначає перебіг битви.

«Чорний Моноліт» — фрегат-розвідник, найшвидший і найманевровіший корабель у всьому Флоті. Його створили для глибокого проникнення за лінію фронту, збору розвідувальних даних і раптових ударів. Його силует був тонким і стрімким, майже невидимим для сенсорів противника. Для Алана це означало свободу маневру, можливість покладатися на власну кмітливість і швидкість реакції в ризикованих, але захопливих операціях.

«Лють Немезиди» — важкий штурмовий крейсер, створений для прориву ворожої оборони та прямого зіткнення. Його обшивка була посиленою, а ракетні установки здатні перетворити на пил цілі астероїдні поля. На такому кораблі Алан міг би опинитися в авангарді найнебезпечніших операцій — там, де потрібні не лише сила, а й безмежна відвага.

Роздуми Алана перервав різкий стукіт у двері кімнати. Він навіть не встиг зреагувати, як ті розчинилися, і на порозі з’явився черговий по поверху — старший гардемарин із заклопотаним виразом обличчя.

— Вейл! — уривчасто промовив він, навіть не намагаючись бути ввічливим. — До начальника академії. Негайно!

Алан завмер. У кімнаті він був сам. Що могло знадобитися начальнику академії, ще й так терміново? Серце неприємно тьохнуло.

За всі п’ять років навчання в Академії Зоряного Флоту це був перший випадок на пам’яті Алана, коли начальник академії викликав гардемарина безпосередньо до себе. Зазвичай генерал — грізний і небагатослівний — спілкувався виключно з офіцерами, а ті вже доводили його накази й розпорядження до курсантів. Так було завжди. Традиція. І порушували її лише у виняткових, здебільшого неприємних випадках.

Нічого доброго такий виклик, на думку Алана, не віщував. Його серце, ще мить тому переповнене мріями про зорі й бойові кораблі, тепер стискалося від передчуття біди.

Алан підійшов до масивних дверей кабінету Начальника Академії, відчуваючи, як по спині пробігає холодок. З кожним кроком порожнім коридором тривога лише зростала. Він зупинився перед дверима, оздобленими темним, відполірованим металом, і підняв руку, щоб постукати, але не встиг. Внутрішній механізм тихо клацнув, і двері безшумно від’їхали вбік, запрошуючи всередину.

Алан глибоко вдихнув і ступив у кабінет.

Насамперед він швидко оглянув приміщення, машинально оцінюючи обстановку — так, як навчали на курсах тактики. Кабінет Начальника Академії виявився просторим, але гранично строгим, позбавленим будь-яких надмірностей. Тут не було нічого зайвого — лише те, що підкреслювало владу й порядок.

Майже всю стіну займало велике панорамне вікно, з якого відкривався захопливий краєвид на зелені ліси Скайпорта й шпилі Академії, що губилися вдалині та були підсвічені м’яким вечірнім світлом. Навпроти вікна стояв масивний стіл із темного полірованого дерева. За ним сидів сам Начальник Академії — генерал Маркус Тейн, сивочолий чоловік із різкими, мов висіченими з каменю, рисами обличчя. Його пронизливий погляд був спрямований просто на Алана, і в ньому не читалося нічого, окрім холодної зосередженості.

Стіни прикрашали лише кілька карт зоряних систем, які, здавалося, м’яко світилися зсередини, та пара голографічних зображень бойових кораблів Флоту, застиглих у вічному русі. У кутку, ближче до вікна, стояв невеликий диван із темної шкіри й скромний журнальний столик. Нічого незвичайного. Нічого, що могло б відвернути увагу.

Алан автоматично випростався й став у стройову стійку. Його голос пролунав чисто й твердо, попри підступну нервозність:

— Гардемарин Алан Вейл прибув за вашим наказом, сер!

Генерал Тейн мовчки кивнув.

І лише тепер, повністю зосередившись на постаті начальника, Алан помітив ще дещо. Його погляд ковзнув трохи вбік — і він побачив чоловіка, що стояв у тіні біля самого вікна.

Той був майже повністю прихований складками темного, непримітного одягу, зливаючись із глибокими тінями вечірнього світла. Обличчя залишалося в напівтемряві, але Алан чітко відчув на собі пильний, оцінювальний погляд. Незнайомець здавався частиною самої тіні — чужої, нерухомої й небезпечної. По спині Алана пробіг холодок, і він мимоволі здригнувся.