Пролог

Старий ішов вузькою, заледве помітною лісовою стежкою, що майже розчинилася серед коріння, моху та палої хвої. Його кроки були неквапливими, вивіреними, немов кожен із них був не просто рухом уперед, а частиною давно встановленого ритуалу. Він ішов упевнено, не озираючись, ніби дорога була знайома йому до останнього камінця, до кожної западини під ногами.

Під чоботами зрідка хрустіло сухе листя — звук тихий, приглушений, наче сам ліс не хотів порушувати безмовність навколо. В іншому тиша була майже абсолютною. Ані крику птаха, ані шелесту трави під лапою звіра — лише поодинокі подихи вітру, що ліниво ковзали між стовбурами. Повітря було прохолодним і чистим, насиченим пахощами вологої землі, прілого листя та хвої — тим самим терпким, трохи гіркуватим ароматом, який буває лише передсвітанкової пори, коли ніч ще не відступила, але день уже зачаївся десь зовсім поруч.

Старий глибше вдихнув, дозволяючи цьому повітрю наповнити легені. Він відчував, як холод проникає всередину, прояснюючи думки, відганяючи залишки сну. Посох у його руці слугував не стільки опорою, скільки продовженням самого тіла — звичним, надійним, перевіреним десятиліттями шляху.

Над його головою розкинулося небо, глибоке й темне, немов бездонний колодязь. У ньому висіли три місяці. Один — великий, яскраво-білий, сяяв рівним, холодним світлом, заливаючи околиці примарним сріблом. Два інші були меншими: один відливав блідо-блакитним, наче замерзле скло, інший — тьмяним, вицвілим помаранчевим, схожим на згасаючу жаринку. Їхнє світло перепліталося, лягало шарами, викривлялося між гілками дерев, створюючи довгі, ламані тіні, що тяглися по землі, наче живі.

І крім місяців, небо було густо всипане зорями — незліченними, яскравими, лякаюче близькими. Здавалося, простягни руку — і можна торкнутися однієї з них, відчути холод їхнього далекого світла.

Удалині, високо над горизонтом, прокреслюючи глибоку чорну синяву нічного неба, тягнувся довгий світний слід. Він нагадував комету, але був надто рівним, надто стійким. Світний шлейф ніби висів у порожнечі, пульсуючи м’яким, живим сяйвом, наче не бажаючи зникати. Він повільно йшов у невідомість, залишаючи по собі відчуття тривоги й очікування — як знак, сенс якого зрозумілий не кожному.

Старий ішов, не відриваючи від нього погляду. Цей слід був причиною його подорожі. Або, можливо, лише нагадуванням про те, що шляхи, розпочаті колись давно, ніколи не закінчуються по-справжньому.

Нарешті стежка вивела його на невисокий пагорб. Старий зупинився, спираючись на посох, і повільно випрямився. З цього місця відкривався краєвид на простори внизу. Там, ще занурений у сутінки й туман, лежав Палац Дзвінких Струмків.

Його обриси були розмитими, але впізнаваними. Молочно-білий туман, що спустився з високих гір, повільно слався по землі, огортаючи підніжжя палацу, наче намагаючись приховати його від чужих очей. Будівлі здавалися відірваними від землі, їхні вежі та шпилі визирали з пелени, створюючи ілюзію, ніби сам Палац ширяє у хмарах — недосяжний, древній і байдужий до людських доль.

Старий завмер. Його погляд знову піднявся до неба, до світного сліду комети. Він дивився на нього довго, нерухомо, ніби звіряючи побачене з чимось глибоко всередині себе, з невидимою картою пам’яті та часу. На його обличчі не відображалося ні подиву, ні страху — лише спокійна, майже вистраждана рішучість.

Він міцніше стиснув посох. Тут, під цим зоряним небом, напередодні світанку, він знав: шлях уже обрано. І відступати було нікуди.

Саймон відірвав погляд від світного сліду, який повільно розчинявся в нескінченній чорноті зоряного неба. Здавалося, ще мить — і він зникне зовсім, забравши із собою останні сумніви. Старий повільно опустив голову, і його погляд ковзнув донизу, до підніжжя пагорба.

Там, унизу, розкинулося поле.

Навіть зараз, крізь передсвітанкову імлу та повзучий туман, воно було легко впізнаваним. Його темна, майже чорна поверхня тяглася вдалину, поцяткована рівними борознами, наче шрамами на тілі землі. Туман лежав над ним тонким, нерівним шаром: то збирався у щільні згустки, то розступався, відкриваючи зору знайомі обриси. Поле здавалося порожнім, мертвим, але Саймон знав — це лише видимість.

Він дивився на нього довго. Надто довго для звичайного погляду.

І минуле відгукнулося.

Спогади накрили його не різко, не раптово — вони прийшли тихо, мовби давно чекали цієї миті. Перед внутрішнім зором виринули образи, оповиті м’яким маревом іншої зорі, далекої, майже забутої. Тридцять років тому він стояв тут само, на цьому ж полі. Тільки тоді небо було світлішим, сонце вже починало припікати, а повітря тремтіло від денного тепла, а не від нічної прохолоди.

Він був уже в літах, проте ще міцний тілом і духом. Спина не боліла так, як тепер, руки були сильними, звично загрубілими від роботи. Він трудився разом з іншими — такими ж, як він, людьми землі. Вони мовчки копали, витягаючи з ґрунту великі, вузлуваті коренеплоди, вкриті вологою землею. Важкі, нерівні, вони були далекими від краси, але саме з них народжувався хліб — основа основ, те, що годувало простий народ Зарійської імперії.

Робота йшла розмірено. Лопати вгризалися в землю з глухим звуком, коріння виривалося з її цупкої хватки, складалося в купи. Люди переговорювалися напівголос, жартували, скаржилися на втому, обговорювали дрібниці — погоду, врожай, домашні клопоти. Це був звичайний день. Один із тисяч.

Сонце хилилося до заходу. Тіні ставали довшими, повітря наповнювалося прохолодою. Робота добігала кінця, і поодинці чи по двоє люди починали збиратися. Вони втирали піт із чола, розминали спини, брали своє начиння й ішли геть, поспішаючи додому — до теплих осель, до родин, до простих радощів, що чекали на них за межами поля.

Саймон не поспішав.

Він ніколи не вмів іти, не впевнившись, що зробив усе можливе. Навіть коли лави помітно спорожніли, він продовжував іти між борознами, нахиляючись знову і знову. Його погляд був уважним, чіпким. Він вишукував останні, забуті в землі корінці, обережно вивільняв їх із ґрунту й складав до решти. Кожен корінець мав значення. Він знав ціну праці і знав ціну хлібу.