РОЗДІЛ 20

Я прокинулася бадьорою та в чудовому настрої. За вікном світило тепле весняне сонце, його промені ніжно обіймали мою кімнату, наповнюючи її золотистим світлом. Птахи співали на деревах, їхні мелодії звучали, як чарівна симфонія природи. Я відчула, як легкий вітерець грав із завісами, приносячи аромат свіжої трави та квітів. Сьогодні був один з тих днів, коли здається, що весь світ дихає новими можливостями і радістю, запрошуючи насолодитися кожною миттю.

Двері кімнати тихо відчинилися, і до неї зайшов Мел. Хлопець усміхався, очевидно, перебуваючи у чудовому настрої. Спочатку він не помітив, що я вже не сплю. Його погляд ковзнув по кімнаті, наче шукаючи щось або когось. Лише коли він підійшов ближче до ліжка, його очі зустрілися з моїми, і усмішка на його обличчі стала ще ширшою.

– Привіт, – звернувся до мене юнак. – ти де вчора пропала? Пішла з Еліотом і не повернулась. Невже ви двоє…

– Що? Ні! – згадка про хлопця стерла з мого обличчя посмішку.

– Щось трапилось? – занепокоївся друг. – Він тебе образив?

– Не встиг, – хмикнула я – Еліота більше немає. Він виявився темним магом, який намагався доставити мене Темному.

– Що?! – очі хлопця розширились. – Але ж… Я не можу в це повірити.

– Я також не могла, та це правда, – мої думки повернулись до вчорашнього дня. – Якби Рейк не втрутився, мене б тут вже не було.

– Він вбив Еліота? – серйозно запитав хлопець.

– Еліот сам себе вбив, тільки щоб не видати нам інформацію.

– Як я міг дозволити тобі з ним піти? – злився Мел. – Я обіцяв тебе захистити, а не побачив поряд ворога.

– Це точно не твоя провина, – заперечила я. – Я не повинна була йому довіряти. Це лише моя провина. Розкажи краще, де ти провів ніч?

– Швидко ти міняєш теми, – розсміявся друг. – Ми з Ванессою…

– Що?! – я не вірила власним вухам.

– Не те, що ти подумала, – ще голосніше розсміявся Мел, та легкий рум’янець вкрив його щоки. – Ми розмовляли.

– Всю ніч? – здивувалась я.

– Виявилось, що у нас багато тем для розмов, – знизив плечима юнак.

– Я щаслива за тебе, – щиро сказала другу. – Хоч у когось з нас є шанс на стосунки.

– Про що ти? – не зрозумів хлопець. – У тебе щось відбувається?

– Я не знаю, – чесно відповіла я. – все настільки заплутано, що я не можу розібратись.

– Я знаю його? – поцікавився Мел.

– Це неважливо, – відмахнулась я.

– Які у тебе почуття до нього? – поставив ще одне питання хлопець.

– Я також не знаю, – я справді не можу розібратись, що відчуваю до Рейка. – Тобто… Він мене часто дратує, хочеться його прибити. Та він в кожній моїй думці, що б я не робила, як не намагалась не думати про нього, та він не вилазить з голови. І я не знаю, що з цим робити.

– Можливо, не варто щось робити? – припустив хлопець. – Я багато помилок наробив, поки опирався своїм почуттям до Ванесси. Та коли вирішив відпустити ситуацію, все встало на свої місця.

– Пропонуєш просто нічого не робити? – хмикнула я.

– Пропоную не опиратись, – поясним Мел.

– Можливо, твоя правда. – задумалась я.

– Так і не скажеш хто він? – з надією запитав друг.

– Не зараз, – я похитала головою. – коли буду готова, тоді розкажу.

– Як знаєш. – не став допитувати друг.                                                                                                                                                                                  

Всі наші екзамени закривалися автоматично, і нам потрібно було лише відвідувати заняття. Всі предмети вже були закриті, залишився лише екзамен у Рейка. Ми, як завжди, зібралися в кабінеті та чекали на професора. Я не бачила його з того моменту, як помер Еліот. Очікування змушувало мене нервуватися. Вдавати, що Рейк просто професор і між нами нічого немає, ставало все важче. Ще й не виходили з голови слова Мела, що я повинна перестати опиратися.

Я сиділа за партою, постійно стискаючи й розтискаючи пальці, намагаючись заспокоїтись. Кожна хвилина здавалася вічністю, а кожен звук за дверима змушував моє серце прискорюватися. Рейк завжди з'являвся несподівано, і сьогоднішній день не був винятком. Тривога перепліталася з нетерпінням, створюючи всередині мене хаотичну бурю емоцій. Двері відчинилися, і до кабінету увійшов Рейк. Його погляд на мить зупинився на мені, і я відчула, як по тілу пробігло легке тремтіння. Зібравши всю свою волю, я зустріла його погляд спокійно, намагаючись приховати бурю емоцій всередині.

– Добрий день, адепти, — почав він, проходячи до свого столу. – Сьогодні у нас фінальний екзамен. Радий, що ви всі присутні. Я знаю, що четв… троє з вашої групи отримають бали за екзамен автоматично, та раджу спробувати написати екзамен з іншими. На ваші бали це не вплине, та покаже вам ваші знання.

Рейк пройшовся очима по нашій трійці та затримав погляд на мені. На секунду здалось, що чоловік забув, про що мав говорити.

– Хм, – задумався декан. – Так от, я роздам вам листки, як тільки заповните, підпишіться вкінці. Тоді перед вами з’являться ваші перевірені роботи.