РОЗДІЛ 5

Я йшла коридорами академії, не віривши у власне везіння. Я поступила. Я справді поступила в магічну академію. Звісно не на той факультет, який обрала, але я тепер адептка. Я захоплено розглядала красу  стін академії. На них розташувалися різноманітні картини відомих магів, кожна з яких розповідала власну унікальну історію. Мої кроки супроводжували метушливі першокурсники, які, схоже, як і я, намагались орієнтуватися в цих коридорах і відшукати потрібну кімнату. Вони обговорювали свої сподівання та очікування, а атмосфера була наповнена відчуттям невизначеності та збудження перед початком нового навчального року. Я піднялась черговими сходами та здавалося, нарешті добралась до своєї кімнати. Переді мною простягався довгий коридор з безліччю дверей, кожна з яких виглядала як вхід до світу пригод та викликів. Здавалося, бойовий факультет користується особливою популярністю серед адептів, які мріють вивчити мистецтво боротьби з темністю. Після того, як ще раз перевірила номер кімнати, вказаний у листі, який мені видав комітет, я переконано підійшла до відповідних дверей. Поряд зі мною стояв молодий хлопець, якого я чомусь не помітила раніше. За його виглядом можна було здогадатись, що він, як і я, планував зайти в цю кімнату.

— Це твоя кімната? – вирішила запитати юнака, щоб не сталось непорозуміння.

— Здається, так.  – спантеличено відізвався адепт. – В тебе також написаний цей номер?

— Угу. – я простягнула хлопцю свої документи, на що він ще більше нахмурився. – Думаєш, якась помилка?

— Сумніваюсь. – ніби приречено сказав хлопець. – Я чув, що адептів бойового часто селять разом, не зважаючи на стать. Але не думав, що це станеться зі мною.

— Хочеш сказати… – я відчула як моє серце пропустило удар.

— Нам прийдеться жити разом. – підтвердив мої побоювання адепт.

– Можливо, можна поговорити з кимось, – я не втрачала надії. –  щоб нас розселили?

— З ким? – не підтримав мене хлопець. – З деканом? Хочеш, щоб він нас заставив відпрацьовувати покарання за невиконання наказів?

— Думаєш?

— Та я впевнений. – без долі сумніву відповів юнак. – Нам прийдеться змиритись. А зараз пропоную заходити в кімнату.

Ми відчинили двері та скептично оглянули виділену нам територію. Дві шафи, два ліжка, два столи та два крісла. Кімната не надто велика, та місця достатньо, щоб помістились два адепта. Ще одні двері ми помітили праворуч. Швидше за все вони вели у ванну.

— Яке ліжко обираєш? – я вирішила дати хлопцю право вибрати першому, все таки нам жити разом, краще подружитись.

— Та мені байдуже, якщо чесно. – хлопець потер рукою потилицю. – Але пропоную зробити перестановку.

— Що ти маєш на увазі? – не до кінця зрозуміла чим це врятує ситуацію.

— Хоч ми і будемо жити в одній кімнаті, але ти все таки дівчина. – намагався пояснити він та виходило не дуже. – Думаю, тобі потрібен певний власний простір. Ми можемо розділити цю кімнату. Якщо поставити твоє ліжко між стіною та цими шафами, то буде ніби ще одна кімната.

— Ти геній…– стало незручно, що я досі не знаю як його звати.

— Мелвін. Мелвін Отт. – представився хлопець. – Можеш називати мене Мел.

— Аріанна Ренніс. – потиснула протягнуту руку Мела. – Можна просто Арі.

— Супер. – з посмішкою відповів хлопець та почав закочувати рукава. – Тепер зробимо невеличку перестановку.

Ми з Мелом витратили годину, переміщуючи меблі та організовуючи речі, щоб нам було зручно і комфортно в нашій кімнаті. Коли нарешті завершили наші зусилля, стоячи на порозі, ми не могли не захоплюватись тим, що бачили. Ліжко хлопця та довгу перегородку із двох шаф можна було побачити відразу ж при вході, а за ними вже стояло моє ліжко. Протилежно розташованим нашим ліжкам стояли два столи, створюючи невеликий, але власний простір для кожного з нас. Кімната, здається, стала трохи меншою після наших маніпуляцій, але тепер кожен мав свій власний комфортний куточок.

— Ми непогана команда. – задоволено мовив юнак. – Але, оскільки, нам прийдеться жити разом 4 роки, пропоную ввести певні правила.

— Погоджуюсь. – це дуже розумне рішення. – Першим правилом пропоную встановити «Прибирання кімнати кожної суботи»

— Підтримую. – з легкістю погодився Мел. – Друге – «Нікого не запрошувати в кімнату без згоди один одного»

— Повністю підтримую. – поки що наші правила були досить раціональними. – «Жодного шуму після 11 вечора»

— «А на вихідних жодного шуму до 10 ранку» – хлопець добавив ще одне правило. – Більше правил у мене нема.

— Тоді домовились. – мені дуже хотілось прийняти душ та лягти спати. – Ти часом не знаєш де бібліотека? Потрібно книги взяти.

— Я можу взяти книги нам двом. Дай мені тільки свій бланк. – невже мені так пощастило? – Ти ледве тримаєшся на ногах, а твій сонний погляд вганяє мене самого в сон.

— Пробач. – втомлено посміхнулась. – День був справді важким.

— Тоді забіжу по дорозі в буфет та вкраду для тебе щось смачне.

— Ти найкращий, Мел. – щиро сказала хлопцю та попрямувала в ванну кімнату.

Ванна кімната здавалася скромною у порівнянні з розкішшю і простором інших приміщень. Там, в помірному світлі, я зняла з себе одяг, що вже втратив свою свіжість, і спокійно занурилася в простору ванну. Тепла вода, яка обволікала моє тіло, миттєво розслабила мої м'язи, принесла відчуття спокою і відпочинку. Закриваючи повіки, я відчула, як вони стають все тяжчими під впливом розслаблення, і практично не пам'ятаю, як дійшла до свого ліжка після цього блаженного занурення.