РОЗДІЛ 4

Прокинувшись вранці, відчувала, що цей день принесе зміни. Мої думки крутилися навколо поступлення до Магічної Академії. Віра в себе наповнювала моє серце, а сподівання на нові знання створювали палке бажання розкрити власний магічний потенціал. Я відчувала, що це навчання відкриє для мене двері до неймовірного світу магії та дозволить стати сильним магом. Уявлення про майбутні пригоди і володіння власною силою робили серце важким від нетерпіння, але я із сміливим прагненням крокувала у невідоме, готова до всього, що чекало мене на цьому чарівному шляху.

– Аріанна! –  пролунав оборливий голос Сільви з кухні. Невже я проспала? – Спускайся швидше, якщо не хочеш добиратись до академії пішки.

– Чорт, –  вилаялась я, глянувши на час, та крикнула жінці. – я вже біжу!

До академії я могла добратись лише через портал в місті, де ми недавно зустріли Крістофа. Цей портал працював лише пообіді і ціна за його використання була досить висока. Я швидко переодягнулась у завчасно підготовлений одяг, кинула поглядом на дві скромно зібрані валізи. Невже всі мої речі помістились у ці дві валізи? Хоча, жалітись мені немає на що, ще рік тому всі мої речі поміщались у мої кишені, а тут аж дві валізи. Вийшовши до кухні, мене зустріла чарівна атмосфера відьминого дому. Стіл вже був накритий смачним сніданком, а запах кави наповнював кімнату. Сільва привітала мене з теплою посмішкою.

– Ласкаво прошу, на останній сніданок, перед важливою подорожжю. – сказала вона, подаючи чашку ароматної кави.

Стіл прикрашали свіжі фрукти, палячі хлібці та домашні консерви. Щедро сервірований сніданок був своєрідним обіймом тепла та підтримки перед моєю подорожжю до магічної академії. Відьма чарівно комбінувала смаки, створюючи справжню феєрию ароматів і смаків, яка обіцяла бути відмінним початком нового етапу мого життя.

– Це було дуже смачно, ти просто чарівниця! – я обняла відьму, відчуваючи як її руки обернулись навколо моїх плечей. – Що я буду без тебе робити в академії?

– Будеш вчитись, – посміхнулась Сільва, коли я зробила від неї крок. – тільки не шукай пригод. Бо прийдеться мені приїхати в академію і поговорити зі старими колегами.

– Обіцяти я не можу, –  сказала я і швидко ухилилась від удару рушником. – але я постараюсь дожити до випускного.

Я зі сміхом побігала у свою кімнату, на останок ще раз перевірила чи все взяла, кинула оком на свою хоч і скромну, але вже таку рідну кімнату. Хто знає, коли я наступного разу тут опинюсь. Життя дуже непередбачена річ. Взявши дві свої валізи, я вийшла на вулицю. Яскраве сонце сліпило очі, натякаючи про обідню пору. Останні літні дні ласували теплом, неначе в останніх схвилинках дарували нам свою сонячну теплоту. Сприймаючи кожен момент, вони сплітали волосся теплим променями і розкладали перед нами килим із особливих вражень. В лісі вже витанцьовувало пожовкле листя, нагадуючи про те, що час літа йде, але при цьому обіцяючи нові зачаровані пригоди. Екіпаж зупинився переді мною, даруючи мені перший погляд на карету, яка обіцяла відділити мене від села та відкрити двері в магічний світ. Увійшовши, помітила там старшого чоловіка, що вже подорожував цим шляхом. Його очі виражали знання і досвід, а усмішка розповідала про непередбачені аспекти академічного життя. Під час подорожі в кареті, чоловік ділився враженнями від свого навчання в магічній академії. Його розповідь перепліталася з магічним шелестом листя, відголосками природи, яка вітала нас в світі, де володіння магією було не лише навчанням, але й втіленням власних можливостей.

Провідавши мене через стежини свого досвіду, чоловік розкривав завісу таємничих історій, завдяки яким студенти академії вивчали відомості та майстрували вміння. Усі ці розповіді плелись у моїй уяві, розпускаючи пелюстки магічних можливостей перед моїм прибуттям до академії. Занурена в розмову з чоловіком, час ніби став у мить крихітним фрагментом. З його слів і моїх вражень виринали красиві образи магічної академії. За вікном карети місто вже торкнулося небес, як справжнє магічне відображення моїх очікувань. Переді мною розкривався світ таємниць та можливостей, надихаючи серце битися радісно перед майбутніми викликами. Чоловік допоміг мені з валізами та побажав успіхів у навчанні, двері карети зачинились, і його подорож продовжилась.

На останок, я оглянула це невеличке, але чарівне місто. Люди неспішно рухались вуличками, їхні обличчя виражали різні емоції. Хтось, можливо, вперше зазирнув у це місто, відчуваючи неймовірну ауру першого побачення, а інші прогулювалися, перегортаючи сторінки власного минулого. Діти весело грали у доганялки, сміючись та переплітаючись враженнями, а батьки обговорювали буденні справи біля прилавку з продуктами. У цьому місті прокотилося безліч історій, невидима мозаїка життя, що вирувала на вулицях, даруючи кожному свій власний кришталевий момент. Мій погляд припинив свій шлях на порталі, що знаходився на віддаленому краю міста. Сам по собі він не привертав увагу місцевих, можливо, через обмежений доступ або відсутність бажання витрачати кошти на подорожі. Однак поруч з ним стояв лише одинокий дідусь, який, здається, був вартовим і переконувався, що кожен користувач сплачує відповідну оплату за використання порталу. Тінь таємничості оточувала це перехрестя світів, надавши йому відокремлену, зачаровану ауру.

– Добрий день, – впевнено прозвучав мій голос, коли я підійшла до старця. – мені потрібно в Блісбор.

– Добрий, – відповів він, розглядаючи мене. - 5 золотих.

– Звісно, – я витягнула з кишені монети та простягнула старому. - тримайте.