Епілог

​Минуло кілька тижнів, відколи води Забутого Озера востаннє намагалися поглинути наше небо. Ліс змінився. Він більше не був просто «схованкою» для духів — він став місцем зустрічі.

​Я сиділа за великим дерев’яним столом, який Марко змайстрував прямо під кроною Прадавнього Дерева. Мама Ганна розставляла чашки, а маленька Надійка намагалася наздогнати Тимка, який у подобі лиса цупив печиво прямо з тарілки.

​— Лілю, обережно, чай гарячий! — посміхнулася мама Ганна, подаючи мені горнятко з чебрецем. — Знаєш, я завжди відчувала, що твій батько Сергій залишив мені частинку себе в тобі. Тепер, коли я знаю правду, мені здається, що він десь тут, у шелесті цього листя.

​Я обійняла її. Тепер, коли магія Майстра Ола більше не затуманювала її пам’ять, ми стали ближчими, ніж будь-коли. Я була Лебюк. Я була людиною. І я була Духом.

​Я стояв на найвищій гілці, розправивши крила. Вони були сліпучо-білими, і лише на самих кінчиках залишилися ледь помітні чорні цятки — як пам'ять про те, що темряву не обов'язково знищувати, її можна приборкати.

​Я спустився до столу, приймаючи людську подобу. Надійка одразу застрибнула мені на коліна.

— Яне, а ти навчиш мене літати? — запитала вона, розмахуючи руками, наче крилами.

— Можливо, пізніше, маленька зірочко, — відповів я, дивлячись на Лілію.

​Ми перемогли Каяна, але я знав, що він повернувся до Марини не просто так. Озеро стало тихим, але ця тиша була іншою — вона була сповнена очікування. Ми з Лілією стали Вартовими Рівноваги.

​Коли сонце почало сідати, забарвлюючи небо в золото, я відчула дивний холод. Це не був холод води. Це був сухий, різкий вітер, що прийшов із далеких Гірських Вершин.

​Я дістала свій «Магічний літопис» — ту саму книгу, яку ми почали писати разом із моїм татом-ангелом Сергієм. Я відкрила чисту сторінку і вивела останні слова другої частини:

​«Ми знайшли коріння в глибині та силу в правді. Озеро більше не забуте, а ліс більше не самотній. Але світ великий, і там, де закінчується вода, починаються скелі, які пам'ятають початок часів. Ми готові.»

​Я закрила книгу і подивилася на обрій. Там, де гострі піки гір торкалися хмар, я побачила велетенську тінь. Вона не махала крилами, як журавель чи лебідь. Вона просто парила, спостерігаючи за нами. Тіньовий Орел.

​Ян теж помітив це. Він підійшов і взяв мене за руку. Його долоня була гарячою, а моя — прохолодною, як ранкова роса. Разом ми були ідеальним союзом.

​— Це буде непросто, — тихо сказав він.

— Знаю, — відповіла я, притискаючись до його плеча. — Але тепер у мене є ти. І в нас є правда про наш рід.

​Над лісом зійшов перший місяць. Друга книга «Хронік Срібного Захисту» закінчилася, але десь там, серед вічних снігів, уже почала писатися третя.

​КІНЕЦЬ ДРУГОЇ КНИГИ