Розділ 7 . Битва на межі світів

​Коріння Прадавнього Дерева тягнуло нас угору з неймовірною швидкістю, але Каян не збирався відпускати свою здобич так просто. Він вилетів із палацу, як чорна стріла, розрізаючи воду своїми велетенськими крилами. Його обличчя більше не було спокійним — це була маска люті.

​— Ти нікуди не підеш, Журавлю! — проревів він, і навколо нас закрутилися водяні смерчі, намагаючись відірвати наші руки від рятівного коріння.

​Ми вирвалися на поверхню Срібного Струмка. Повітря лісу здалося мені найсолодшим дарунком, але навколо панував хаос. Люди з селища стояли на березі, тримаючи смолоскипи. Вони бачили, як вода вирує чорнотою, і звинувачували в цьому «лісову відьму».

​— Дивіться! — крикнув хтось із натовпу. — Вона принесла прокляття!

​Каян виринув із води прямо перед людьми. Його чорні крила розправилися на всю ширину, затіняючи місяць.

— Вона зрадила вас! — його голос гримів над лісом. — Вона обрала глибину!

​Я злетів у небо, відчуваючи, як мої крила з чорним пір’ям наливаються силою. Я мав захистити Лілію, навіть якщо це буде мій останній політ.

— Каяне, зупинись! — я кинувся на нього, і ми сплелися в клубок посеред неба.

​Це був танець сталі та льоду. Ми падали до самої води і знову злітали до хмар. Кожен удар Каяна віддавав холодом могили, але я відчував за своєю спиною тепло Лілії. Я бився не за свою честь, а за її право бути вільною.

​Я стояла на березі, розриваючись між двома світами. З одного боку — розлючені люди, серед яких я бачила перелякані обличчя мами Ганни та Надійки. З іншого — небо, де Ян стікав кров’ю у битві з Лебедем.

​— Зупиніться! — крикнула я, але мій голос потонув у гуркоті шторму, який викликав Каян.

​Я відчула, як Перлина Пам’яті в моїй руці стає гарячою. Спогади батька-лісника та магія матері-володарки більше не боролися в мені. Вони злилися. Я зрозуміла: щоб зупинити Каяна, я не маю бути сильнішою за нього. Я маю бути... тихішою.

​Я опустила руки в Срібний Струмок. Чорна твань миттєво обхопила мої зап’ястя, намагаючись затягнути на дно.

— Озеро, почуй мене! — прошепотіла я пісню свого батька. — Я — твоя донька. Але я — і дитя землі. Вернися у свої береги!

​Я віддала всю свою силу в цей заклик. М’ятне світло іскри Зайця вирвалося з моїх грудей і змішалося з фіолетовим сяйвом води. Срібний Струмок раптом спалахнув сліпучим білим світлом. Чорна отрута почала розчинятися, перетворюючись на чисту прозору воду.

​У небі Каян застиг. Його магія, що живилася отрутою озера, зникла. Він почав падати, але Ян, незважаючи на власні рани, підхопив його біля самої води і м’яко опустив на пісок.

​Я лежав на березі, дивлячись у небо, яке більше не здавалося мені ворожим. Мої крила були зламані, а магія вичерпана. Я чекав, що Ян завдасть останнього удару, але він просто стояв поруч, важко дихаючи.

​До мене підійшла Лілія. Вона виглядала втомленою, але в її очах була така сила, якої я не бачив навіть у Марини.

— Твоя ненависть не зробить тебе вільним, Каяне, — тихо сказала вона. — Ти хотів, щоб я вибрала глибину, але подивись — глибина сама прийшла до світла.

​Я подивився на Срібний Струмок. Він світився. Квіти лілій розпускалися прямо у воді, незважаючи на ніч. Люди з селища повільно опускали смолоскипи. Мама Ганна підбігла до Лілії та міцно обійняла її, плачучи від радості.

​— Ти переміг, Журавлю, — промовив я, дивлячись на Яна. — Вона справді — міст.

​Я підвівся, відчуваючи, як моє чорне пір’я поступово обсипається, стаючи звичайним, темно-сірим. Я більше не був Володарем Тіней. Я був просто духом, який заблукав.

— Я повернуся до Марини, — сказав я. — Я розповім їй, що бачив. Можливо, одного дня вона теж захоче побачити сонце.

​Я пірнув у воду, але цього разу вона не закрилася над моєю головою чорною стіною. Струмок ніжно прийняв мене, несучи назад до Забутого Озера.

​Ян підійшов до мене. Його крила знову стали білими, лише на самих кінчиках залишилися маленькі чорні цятки — як нагадування про те, що ми пройшли разом.

​— Все закінчилося? — запитав він, торкаючись моєї щоки.

​— Ні, — я посміхнулася, дивлячись, як над лісом займається світанок. — Це тільки початок. Тепер ми знаємо правду. І тепер ми маємо захищати обидва світи.

​Я подивилася на Прадавнє Дерево. На його верхівці, у променях ранкового сонця, я знову побачила сріблясту тінь Майстра Ола. Він кивнув мені, і я знала: ми впоралися.