Розділ 4 . Дзеркальна кров

​Вода навколо мене більше не здавалася ворожою. Вона обіймала, шепотіла, наповнювала мої легені дивним спокоєм. Я дивилася на жінку, що стояла на порозі крижаного палацу, і моє власне відображення в дзеркальних стінах здавалося мені чужим. У неї були мої очі. Ті самі очі кольору темного озерного горіха, але в її погляді не було тепла лісового сонця — лише холод глибини.

​— Ти привела її, Каяне, — голос жінки пролунав не вухами, а прямо в моїй голові, наче вібрація води. — Мою маленьку іскру, яку вкрав у мене сухопутний заєць.

​Каян вклонився, склавши свої чорні крила. У його погляді, зазвичай зухвалому, зараз промайнула справжня пошана... і крапля страху.

— Як і обіцяв, Ваша Величність. Спадкоємиця повернулася до джерела.

​Я зробила крок вперед, і мої босі ноги торкнулися холодної підлоги палацу.

— Ти... ти моя мама? — моє питання прозвучало слабко, але жінка миттєво опинилася поруч. Її рухи були такими швидкими, що погляд не встигав за ними.

​Вона простягнула холодну руку і торкнулася моєї щоки. Її пальці пахли сіллю та штормом.

— Моє ім’я Марина, Володарка Забутого Озера, — прошепотіла вона. — Сім років тому Майстер Ол забрав тебе з моєї колиски, коли я спала після великої битви. Він вірив, що людина з серцем водяного духа зможе примирити ліс і людей. Він використав тебе як міст, Ліліє. Але міст не може належати жодному з берегів.

​— Він врятував мене! — вигукнула я, відступаючи. — Він дав мені дім! У мене є мама Ганна, у мене є сестра Надійка... У мене є Ян!

​При згадці про Яна очі Марини потемніли, ставши майже чорними.

— Ян... — процідила вона. — Журавель, який заплутав твої думки. Каяне, ти виконав свою частину угоди?

​— Так, — Каян клацнув пальцями. — Вода в Срібному Струмку знову чиста. Ян зцілений. Але його крила... вони більше не срібні. Я залишив на них свою мітку. Він зможе літати, але ніколи не забуде, кому завдячує життям своєї дівчинки.

​Я відчув це миттєво. Чорна отрута, що випікала мої вени, раптом почала виходити через пори шкіри чорним туманом. Біль зник, поступившись місцем неймовірній силі. Я розправив крила... вони знову були міцними, але тепер їхні краї були облямовані вугільно-чорним пір’ям. Мітка Каяна.

​— Лілія... — я спробував злетіти, але Марко (Вовк) вхопив мене за ногу.

— Не зараз, Яне! Ти занадто слабкий для підводного бою. Вона пішла добровільно, щоб врятувати нас. Якщо ти зараз кинеться туди — ти зруйнуєш усе.

​— Вона з ним! — я кричав, і мій голос зривався на пташиний крик. — Вона з Каяном у палаці його матері! Ти не розумієш, Марко... Марина не відпустить її. Вона вважає Лілію своєю власністю, своєю втраченою магією.

​Я подивився на свої нові крила. Чорне пір’я нагадувало мені про ціну, яку вона заплатила. Я мав знайти спосіб спуститися на дно, не потонувши в ненависті Марини.

​Марина вела мене довгими залами палацу. Тут не було меблів чи картин — тільки дзеркала. Тисячі дзеркал, у яких я бачила себе в різних образах: маленькою дівчинкою в лісі, захисницею сердець, і... незнайомкою в короні з чорних перлин.

​— Майстер Ол боявся нашої сили, — Марина зупинилася біля велетенського вікна, за яким пропливали величезні кити-привиди. — Він знав, що коли ти виростеш, Озеро покличе тебе. Він намагався «заземлити» тебе лісовою магією, але кров не обдуриш. Подивися на свої руки, доню.

​Я подивилася. Фіолетове сяйво тепер не просто пульсувало — воно почало виходити за межі моєї шкіри, сплітаючись у дивні візерунки, схожі на луску.

​— Якщо ти залишишся тут, ти станеш безсмертною, — продовжувала Марина. — Ти будеш правити глибиною разом із Каяном. Ви — ідеальна пара. Птах і Риба. Небо і Глибина. Разом ви зможете підпорядкувати собі і ліс, і людей. Більше ніхто не посміє палити дерева чи отруювати воду.

​— Я не хочу нікого підпорядковувати! — я відчула, як у грудях знову спалахує іскра Срібного Зайця. Але цього разу вона боролася з холодом Марини. — Я хочу миру.

​— Мир — це ілюзія, яку тобі нав’язав заєць, — Марина різко обернулася. — Вибирай, Ліліє. Або ти приймаєш свою справжню природу і залишаєшся тут як принцеса Озера... або я знову отрую Срібний Струмок. І цього разу твій Журавель не просто впаде. Він згорить від холоду мого прокляття.

​Вона залишила мене одну в залі дзеркал. Каян стояв у тіні колони, спостерігаючи за мною.

— Вона не жартує, — тихо сказав він. — Вона чекала на тебе сім років. Її горе перетворило це озеро на в’язницю для всіх нас. Тільки ти можеш це змінити.

​— Ставши такою ж холодною, як вона? — запитала я, дивлячись у дзеркало.

​Каян підійшов ближче. Його рука торкнулася мого волосся.

— Тобі не обов’язково бути холодною. Тобі просто потрібно бути... собою. Тією, ким ти народилася. Хіба ти не відчуваєш, як тут спокійно? Тут немає людей із бензопилами. Тут немає пожеж. Тільки вічна музика води.

​Я закрила очі. Десь далеко-далеко я почула крик журавля. Він був сповнений болю та надії. Ян шукав мене. А я стояла посеред підводного палацу, розриваючись між двома мамами, двома світами та двома істинами.