Розділ 8 . Омита сльозами магія

​Я ніколи не бачив нічого страшнішого за цей вогонь. Це не було звичайне полум'я — воно було червоно-чорним, нагодованим людською люттю та нафтою. Воно не просто горіло, воно пожирало саму душу лісу. Стогін дерев, що згоряли живцем, розривав мені вуха.

​Я стояв біля Лілії, закриваючи її від жару своєю спиною, хоча моя власна шкура вже почала обпалюватися.

— Тікайте! — гаркнув я, обернувшись до неї. — Лев і Тимко намагаються відвести малих звірів до печер, але вогонь занадто швидкий! Ліліє, бери Яна і біжи до Срібного Струмка!

​Але вона мене не чула. Вона сиділа на землі, тримаючи голову Яна на колінах. Її обличчя було замурзане попелом, а очі... в них більше не було страху. Тільки така глибока печаль, що мені самому захотілося загарчати на весь світ.

​Світ навколо став оранжевим і нестерпно гарячим. Ян був дуже важким, його дихання стало ледь чутним, а рана від чорного шипа на плечі продовжувала темніти. Тінь Дерева намагалася забрати його життя, поки вогонь намагався забрати наше.

​Я подивилася на свої руки. Вони тремтіли.

«Магія Майстра Ола народилася з води та світла», — згадала я слова Яна. — «Стань потоком».

​— Ти не помреш, — прошепотіла я, нахиляючись до його обличчя. — Ти чув? Я не дозволю цьому лісу згоріти. І я не дозволю тобі піти до Майстра так рано.

​Я обережно поклала Яна на мох і підвелася. Вогонь був уже зовсім близько — перші язики полум'я лизали коріння Прадавнього Дерева. Люди на узліссі кричали, торжествуючи, вважаючи, що вони перемагають «монстрів».

​Я закрила очі й простягнула руки до неба.

«Майстре Ол, якщо ти мене чуєш... якщо ти справді вибрав мене не даремно... дай мені силу захистити те, що ти любив».

​Іскра в моїх грудях вибухнула. Це не був просто біль — це було відчуття, ніби всередині мене відкрився океан. Я відчула кожен Срібний Струмок, кожне підземне джерело, кожну краплю роси на вмираючому листі.

​— Вода до води! — мій голос пролунав над лісом, як розкат грому.

​Я відчула, як магія Яна, що залишилася в повітрі, почала сплітатися з моєю. Його «холод» і моє «тепло». Срібний Струмок, що був неподалік, раптом вибухнув угору велетенською хвилею. Вода не просто текла — вона летіла по повітрю, керована моєю волею.

​— Дивіться! — крикнув Тимко (Лис) десь здалеку.

​Велетенський водяний купол почав накривати центр лісу. Вода зливалася з неба стіною, гасячи вогонь там, де він був найлютішим. Дим став густим і білим, застеляючи все навколо. Я відчувала, як кожна крапля забирає частину моєї сили, але я не зупинялася.

​Я розвернулася до Яна. Його рана від Тіні була найстрашнішою пожежею. Я опустилася перед ним на коліна і притиснула обидві долоні до його плеча.

​— Очистись, — видихнула я.

​Мої сльози падали прямо на чорну смолу в його рані. І сталося диво: там, де падала сльоза, чорнота зникала, перетворюючись на чисте срібло. Я віддавала йому все: свою іскру, свою надію, свою любов. Я відчувала, як життя Майстра Ола перетікає з моїх рук у його тіло, заповнюючи порожнечу, яку залишила ненависть.

​Сріблясте сяйво огорнуло нас обох. Вогонь за стіною води безсило шипів, а Прадавнє Дерево за моєю спиною раптом здригнулося. Чорна кора почала обсипатися, як стара шкаралупа, а під нею... під нею з'явилася молода, ніжно-зелена шкіра.

​Я відчула, як Ян різко вдихнув повітря. Його пальці стиснули мою до руку.

​— Ліліє... — його голос був слабким, але це був його голос. Більше не холодний.

​Я хотіла відповісти, але сили закінчилися. Магічний купол води почав повільно розсіюватися, перетворюючись на лагідний, грибний дощ, який остаточно загасив залишки пожежі. Ліс став тихим. Тільки запах озону та мокрої землі витав у повітрі.

​Я почала падати, але чиїсь сильні руки підхопили мене.

​— Я тримаю тебе, — прошепотів Ян.

​Я розплющила очі. Його обличчя було зовсім поруч. Рана на плечі зникла, залишивши лише невеликий шрам у формі пера журавля. Його сірі очі світилися таким теплом, якого я не бачила ніколи в житті.

​— Ти врятувала нас, — сказав він, притискаючи мене до себе. — Ти врятувала і ліс, і моє серце.

​Навколо нас почали збиратися інші. Марко у своїй людській подобі, весь у сажі, але з усмішкою. Лев, чиї роги знову розквітли золотими квітами. Тимко, який крутився дзиґою від радості.

​— Подивіться на Дерево! — вигукнув Тимко.

​Прадавнє Дерево повністю очистилося. На його гілках, прямо на наших очах, почали розпускатися великі білі квіти. Вони пахли медом і ранком. Це були справжні лілії.

​Але радість тривала недовго. З боку узлісся почувся звук кроків. Люди. Ті самі, що підпалили ліс. Тепер вони йшли повільно, без пил і вогню. Вони бачили магічний дощ, бачили сяйво і бачили дівчину, яка керувала водою.

​Ян підвівся, допомагаючи мені встати. Він більше не перетворювався на журавля, щоб напасти. Він просто став поруч зі мною, взявши мене за руку.

​— Що ми будемо робити? — тихо запитала я. — Вони бояться нас.

​Ян подивився на людей, потім на квітуче Дерево, і нарешті на мене.

— Ми зробимо те, чого хотів Майстер, — відповів він. — Ми покажемо їм, що краса лісу сильніша за їхній страх.

​Люди зупинилися на межі галявини. Попереду був той самий високий чоловік, який хотів нас спалити. Його обличчя було білим від жаху, але він дивився не на духів, а на Дерево, яке розквітло посеред попелища.

​— Це... неможливо... — прошепотів він, опускаючи голову.

​У цей момент з гілки Дерева злетів білий пелюсток. Він повільно кружляв у повітрі й опустився прямо в долоні чоловікові. Пелюстка перетворилася на маленьку срібну іскру і зникла, залишивши по собі відчуття глибокого спокою.

​Чоловік впав на коліна. За ним — і всі інші.

​— Ми перемогли? — запитав Тимко, підходячи до нас.

​— Ні, — відповіла я, прихиляючи голову до плеча Яна. — Ми просто нарешті почали нову історію.