Розділ 7 . Прокляття чорної кори

​Я бігла крізь ліс, не відчуваючи ніг. Гілки хлистали мене по обличчю, а колючий терен чіплявся за поділ сукні, але я не зупинялася. Слова Майстра Ола відлунювали в моїй голові, як тривожний дзвін: «Дерево більше не вмирає... воно...»

​Що він хотів сказати? Якщо воно не вмирає, то чому він плакав?

​Коли я вибігла на головну галявину, я заклякла на місці. Там уже були всі: Марко, Лев та Тимко. Вони стояли півколом, і на їхніх обличчях був такий жах, якого я не бачила навіть під час нападу людей. Ян у своїй людській подобі стояв найближче до Прадавнього Дерева. Його кулаки були так міцно стиснуті, що кісточки пальців побіліли.

​— Що сталося? — задихаючись, запитала я.

​Я підняла погляд на Дерево і ледь не скрикнула. Воно справді більше не було сірим і сухим. Але воно не розквітло життям. Потужний стовбур вкрився вугільно-чорною, слизькою корою, що нагадувала застиглу смолу. Від дерева йшов не солодкий аромат магії, а важкий, гнильний запах болю. Гілки звивалися, як змії, а замість квітів на них почали проростати гострі чорні шипи.

​— Воно перетворюється, — глухо сказав Марко (Вовк). — Ненависть людей... вона отруїла коріння. Дерево більше не хоче рости. Воно хоче помсти.

​— Це Тінь, — додав Лев (Олень), і його золоті очі потьмяніли. — Якщо Дерево повністю стане чорним, ліс перестане бути захисником. Він стане вбивцею. Кожна стежка вестиме в пастку, кожна квітка стане отрутою. Майстер Ол намагався попередити нас... ненависть Яна та злоба людей злилися воєдино і породили це.

​Я подивилася на Яна. Він повільно простягнув руку до чорної кори.

— Це моя провина, — прошепотів він. Його голос був таким тихим, що я ледь почула. — Я так сильно хотів, щоб люди страждали за те, що вони зробили... я підгодовував це Дерево своєю люттю щоночі. Я думав, що захищаю наш дім, а насправді я його отруював.

​— Яне, ні! — я підбігла до нього і схопила за руку. — Ти не знав!

​Він різко обернувся до мене. У його сірих очах тепер не було льоду — там була лише розпач.

— Ти не розумієш, Ліліє! Коли люди прийшли сьогодні з пилами, я хотів, щоб ліс розірвав їх. І Дерево почуло мене. Тепер воно прокидається, але це не те життя, яке ти несеш у своїх грудях. Це смерть.

​Раптом земля під нашими ногами здригнулася. Одне з величезних чорних корінь вирвалося з-під землі, як велетенський батіг, і вдарило по каменю поруч із Тимком (Лисом). Тимко ледь встиг відскочити, на льоту перетворюючись на лиса.

​— Воно починає полювати! — крикнув він. — Нам треба йти звідси!

​— Ні! — я стала прямо перед чорним стовбуром. — Я маю силу Майстра. Я можу це зупинити.

​Я притиснула долоні до огидної чорної смоли. Біль був миттєвим. Здавалося, тисячі розпечених голок впилися в мою шкіру. Чорнота намагалася поглинути моє світло, вона шепотіла мені в голові голосами тих мисливців, голосом помираючого Зайця, моїми власними страхами.

​— Ліліє, відпусти! — Ян кинувся до мене, але коріння обплело його ноги, не даючи підійти. — Воно забере твою душу!

​— Я... не... відпущу! — я кричала від болю, але іскра в моїх грудях раптом спалахнула яскравіше, ніж будь-коли.

​Це не був просто захист. Це був заклик. Я згадала тепле хутро Зайця, його останній подих, і ту любов, яку він відчував до цього лісу. Я згадала, як Ян тримав мене за руку в струмку.

​— Яне! — покликала я крізь сльози. — Мені потрібна твоя сила! Не твоя злість, а твоя пам'ять про нього! Допоможи мені!

​Ян застиг. Він заплющив очі, і я побачила, як він бореться сам із собою. Коріння стискало його все сильніше, шипи дряпали його шкіру, але він не здавався.

​— Майстре... вибач мені, — прошепотів він.

​Він зробив неможливе — він розірвав чорні пута силою власної волі. Крок за кроком він підходив до мене, долаючи опір самого лісу. Коли він нарешті опинився поруч, він не просто торкнувся дерева. Він обійняв мене ззаду, накриваючи мої долоні своїми на чорній корі.

​У цей момент світ навколо нас зник. Було тільки його дихання біля мого вуха, його тепло і неймовірний потік світла, який ми створили разом. Чорна смола почала тріскатися. З-під неї пробивалося ніжне сріблясте сяйво.

​Але Дерево не збиралося здаватися так легко. Воно видало жахливий скрип, і величезна гілка, вкрита довгими чорними шипами, почала стрімко падати прямо на нас.

​— Стережись! — крикнув Марко, кидаючись на допомогу, але він був занадто далеко.

​Я заплющила очі, чекаючи удару. Але замість болю я відчула, як Ян різко розвернув мене, закриваючи собою. Почувся глухий звук удару і тихий, болісний стогін Яна.

​— Яне! — я розплющила очі й побачила, як він повільно осідає на коліна. Чорний шип пробив його сріблястий плащ на плечі, і на тканині почала розпливатися темна пляма.

​— Все... добре... — прошепотів він, намагаючись посміхнутися, але його очі почали закриватися. — Ти змогла... подивися...

​Я озирнулася. Чорнота відступала, але Дерево все ще було напівмертвим. Воно зупинилося в трансформації, але не ожило до кінця. Світло згасло.

​Я опустилася поруч із Яном на коліна, підтримуючи його голову. Його обличчя було блідим як мармур.

— Не залишай мене, — просила я, притискаючи руку до його рани. — Будь ласка, Ян!

​— Ліліє... — він торкнувся моєї щоки слабкими пальцями. — Ти маєш знати... Майстер Ол вибрав тебе не тому, що ти була доброю. А тому, що ти... єдина, хто може змусити цей ліс знову любити. Навіть такого, як я.

​Його рука безсило впала на траву. Лев, Марко та Тимко підбігли до нас, але вони зупинилися, дивлячись на обрій.

​Там, з боку людського селища, піднімалася заграва. Це був не схід сонця. Це був вогонь. Величезна стіна вогню наближалася до лісу. Люди повернулися. І цього разу вони принесли з собою смерть, якої не бачили навіть найстаріші духи.

​— Вони підпалили ліс, — прошепотів Тимко, і в його голосі вперше не було жодного жарту. — Вони вирішили знищити нас усіх.