Розділ 6. Голос та сталь

​Я дивився на Лілію, і в моїй голові панував хаос. Вона хотіла вийти до них. До вбивць. Без зброї, без захисту, маючи лише іскру Майстра Ола в грудях. Це було божевілля. Але в її очах було стільки рішучості, що я на мить побачив у них... його. Мій вчитель теж вірив у те, що світло може перемогти темряву без бою.

​«Я не дозволю цьому повторитися», — прошепотів я сам себе.

​Я розправив крила, стаючи величезним сріблястим журавлем. Я полечу з нею. Я стану її тінню. І якщо хтось із цих варварів посміє підняти на неї руку — я перетворю їх на крижані статуї, навіть якщо це суперечитиме всьому, чого мене навчив Майстер.

​Я вийшла на узлісся. Дим виїдав очі, а гуркіт бензопил заглушав усе навколо. Переді мною стояли троє чоловіків у камуфляжі. Вони тримали в руках важкі пили, а поруч стояв вантажівка, готова забрати деревину. Вони сміялися, обговорюючи, скільки грошей зароблять на цьому «проклятому» лісі.

​Я зробила крок вперед, іскра в моїх грудях пульсувала, як скажене серце.

​— Зупиніться! — крикнула я, і мій голос несподівано пролунав гучно, перекриваючи шум моторів.

​Чоловіки завмерли. Вони здивовано подивилися на дівчину в простій сукні, що вийшла з чащі.

​— Ого, дивіться, яка лісова німфа! — вигукнув один із них, найвищий, із бридкою посмішкою. Він зробив крок до мене. — Ти що, заблукала, красуне? Чи прийшла допомогти нам?

​— Цей ліс живий, — сказала я, намагаючись не тремтіти. — Кожне дерево, кожна травинка... вони відчувають біль. Ви вбиваєте його. Будь ласка, йдіть геть.

​Чоловіки перезирнулися і вибухнули сміхом.

— Живий? Дівчинко, це просто дрова. І ми заберемо їх, — високий чоловік підняв бензопилу, і її лезо загрозливо заблищало на сонці. — Йди геть, поки ми не перетворили і тебе на дрова.

​Він зробив ще один крок, і я побачила, що він справді не жартує. Страх паралізував мене. Я хотіла втекти, але ноги не слухалися.

​І раптом над моєю головою пролетіла величезна срібляста тінь. З неба, збиваючи чоловіка з ніг потоком крижаного повітря, опустився великий журавель. За мить він перетворився на високого юнака зі срібним волоссям та крижаними очима. Ян стояв переді мною, закриваючи мене собою.

​— Торкнися її, — процідив він, і під його ногами трава миттєво вкрилася інеєм, — і я перетворю твою кров на лід.

​Чоловіки відсахнулися. Вони ніколи не бачили духів.

— Це... це що за чортівня? — прошепотів один із них, витягуючи з-за пояса важкий мисливський ніж.

​— Це — голос лісу, — сказала я, виходячи з-за спини Яна. — І він більше не буде мовчати.

​Високий чоловік, оговтавшись від шоку, розлютився. Він замахнувся ножем на Яна. Я не думала. Я просто витягнула руки вперед, уявляючи те тепло, яке отримала від Зайця.

​Іскра в моїх грудях спалахнула, як маленьке сонце. З землі, прямо перед чоловіками, миттєво виросла стіна з переплетеного коріння та шипшини, прикрашена білими квітами латаття. Ніж чоловіка застряг у товстій корі. Стіна світилася м'яким м'ятним світлом, захищаючи нас.

​Ян здивовано подивився на мене. Він ніколи не бачив, щоб магія Майстра Ола використовувалася для захисту, а не для лікування. У його очах промайнуло... повага?

​Але раптом чоловіки, налякані та розлючені, почали відступати до машини.

​— Ви... ви прокляті! — крикнув високий. — Ми повернемося! Ми повернемося з вогнем! Ми спалимо цей ліс дотла!

​Вантажівка рванула з місця, залишаючи за собою клуби диму.

​— Вони... вони повернуться, — прошепотіла я, відчуваючи, як сила покидає мене. Магічна стіна почала в’янути. — Ян, вони спалять усе.

​Ян підійшов до мене. Він більше не дивився на мене з ненавистю. Але його погляд був сповнений глибокої, чорної тривоги. Він поклав руку мені на плече.

​— Я знаю, — тихо сказав він. Його голос звучав так, ніби він щойно прийняв найважче рішення у своєму житті. — Ми не зможемо їх зупинити силою. Але є один спосіб. Останній урок Майстра Ола.

​— Який? — запитала я, відчуваючи, як тепло його руки заспокоює моє серце.

​Ян подивився мені прямо в очі. Його обличчя було так близько, що я відчувала запах зимового вітру.

— Він вчив, що найбільша сила — це любов. І щоб врятувати ліс, ми маємо...

​Він не договорив. Його погляд перевівся кудись мені за спину, і я побачила, як його обличчя зблідло, а очі розширилися від жаху.

​— Ян? — я обернулася.

​Прямо посеред узлісся, там, де щойно була магічна стіна, стояла маленька постать. Вона була напівпрозора, виткана з місячного сяйва та зоряного пилу. Це був Майстер Ол — Срібний Заєць. Але він не посміхався. Його прозорі лапи були притиснуті до грудей, а з його очей текли срібні сльози. Він дивився не на нас, а вглиб лісу, у бік Прадавнього Дерева.

​— Що... що він каже? — прошепотіла я, відчуваючи, як холод заповнює душу.

​Ян не відповів. Він перетворився на журавля і злетів у небо, видавши пронизливий, повний болю крик. Я зрозуміла: щось жахливе щойно трапилося. Щось, що було набагато страшніше за людей із вогнем.

​Я побігла за Майстром Олом, але його постать почала розчинятися в повітрі. Останнє, що я почула, був його шепіт, який пролунав у моїй голові:

​«Поспішай, Ліліє. Час закінчився. Дерево... воно більше не вмирає. Воно...»

​Слова обірвалися, і я залишилася одна на порожньому узліссі, під загрозою війни та таємничого пророцтва мого вчителя.