Розділ 3 . Перший урок

​Я дивився на неї з висоти пташиного польоту, описуючи кола над сухими верхівками дерев. Дівчина здавалася такою маленькою та крихкою на фоні нашого велетенського вмираючого світу.

​«Чому вона?» — це питання випікало мені душу.

​Кожного разу, коли я бачив світло Майстра Ола в її грудях, перед очима поставав той день. Останній урок вчителя. Він казав, що ненависть — це клітка, а любов — це крила. Але коли я побачив його, нерухомого на снігу, мої крила стали крижаними.

​Я не хочу миру з людьми. Я хочу, щоб вони відчули той самий холод, який відчуваю я щоночі. Але якщо ця дівчинка не зможе пробудити Дерево... ліс помре. А разом із ним — і пам'ять про Майстра. Я мушу змусити її діяти, навіть якщо для цього мені доведеться стати для неї найбільшим кошмаром.

​Я сиділа біля коріння Прадавнього Дерева, намагаючись зосередитися. Лев та Тимко стояли поруч, а Марко спостерігав здалеку, примостившись на камені.

​— Спробуй відчути коріння так, ніби це твої власні пальці, — лагідно порадив Лев. Його голос заспокоював, як шум теплого дощу. — Магія Майстра в тобі — це не інструмент. Це частина твоєї душі.

​Я заплющила очі й поклала долоні на шорстку, холодну кору. Спочатку я не відчувала нічого, окрім сухості. Але потім... глибоко всередині почувся ледь помітний стукіт. Наче слабке серцебиття.

​— Я... я чую його! — прошепотіла я.

​— О, зараз почнеться! — весело вигукнув Тимко, підстрибуючи на місці. — Давай, Лілю, покажи цьому похмурому птаху, на що ми здатні!

​Я зосередилася на тому теплі, яке отримала від Зайця в дитинстві. Я уявила, як воно перетікає з моїх рук у кору. На мить одна маленька гілочка над моєю головою здригнулася. На ній з’явилася крихітна, бліда брунька.

​Але раптом повітря різко похолодшало. Над нами пролетіла тінь, і Ян приземлився прямо переді мною, миттєво набуваючи людської подоби.

​— Це все? — холодно запитав він, дивлячись на самотню бруньку. — Майстер Ол міг за ніч виростити цілий сад, а ти ледь витиснула одну квітку.

​— Я тільки вчуся! — обурилася я, підводячись. — Чому ти такий жорстокий?

​— Бо в лісу немає часу на твої «навчання», — Ян підійшов так близько, що я відчула запах зимового вітру. — Кожна секунда твоєї невпевненості — це ще одна помираюча гілка. Тимку, Леве, Марко — ви занадто м’які з нею. Відсьогодні її навчанням займатимуся я.

​Марко аж підскочив на місці.

— Ти? Але ти ж її терпіти не можеш!

​— Саме тому, — Ян кинув на мене крижаний погляд. — Я не буду її жаліти. Завтра на світанку біля Срібного Струмка. Не запізнюйся, людино.

​Він розвернувся і пішов, не чекаючи відповіді. Я бачила, як здригнулися його плечі. Він не просто злився на мене. Він боявся. Боявся, що я — його остання надія, і що я можу підвести.