Розділ 2 . Чотири сторони одного лісу

Холод, що йшов від Яна, здавався майже відчутним на дотик. Лілія відчула, як на її віях затремтіли крихітні кристалики льоду. Ян зробив ще один крок, його сріблястий плащ шелестів, як сухе листя під снігом.

​— Почекай, Яне! Не будь таким льодяним, — раптом пролунав дзвінкий, веселий голос згори.

​З гілки старого дуба, спритно перекинувшись через голову, приземлився рудоволосий хлопець. Його очі іскрилися сміхом, а рухи були такими швидкими, що погляд ледь встигав за ним. Це був Тимко. Він миттєво опинився поруч із Лілією, безцеремонно розглядаючи її.

​— Ого! Справжня людина! — вигукнув він, обходячи дівчину по колу. — І справді пахне Майстром Олом... трохи травами, трохи зоряним пилом і... зачекайте, це що, печиво у твоєму рюкзаку?

​— Тимку, зараз не час для жартів, — почувся інший голос, низький і глибокий, від якого по землі пройшла легка вібрація спокою.

​З-за дерев вийшов третій юнак. Лев був найвищим серед усіх. Його рухи були повільними та величними, а на голові серед густого каштанового волосся виднілися невеликі, схожі на оксамит, роги. Він підійшов до Лілії й поклав руку на плече розлюченому Марку, змушуючи того опустити кулаки.

​— Вона прийшла сама, — тихо сказав Лев, дивлячись прямо в очі Яну. — Ліс пропустив її. Ти знаєш, що це означає. Тільки той, у кого чисте серце, може пройти крізь завісу туману.

​— Це означає лише те, що ліс став занадто слабким, щоб вигнати заразу, — відрізав Ян. Він різко розвернувся, і його погляд знову впився в Лілію. — Ти кажеш, що врятувала його? Тоді де він зараз? Де наш вчитель?

​Лілія відчула, як на очі накочуються сльози, але вона випрямила спину.

​— Його вбили люди... мисливці, — її голос затремтів. — Я намагалася їх зупинити, але я була маленькою. Перед смертю він торкнувся мого серця. Він сказав, що лісу знадобиться захисник, коли настане темрява.

​Ян зціпив зуби так сильно, що на його щоках заходили жовна.

— Захисник? Людина? Це образа для його пам'яті! — він змахнув рукою, і потік холодного повітря ледь не збив Лілію з ніг. — Якщо ти справді маєш його силу, то доведи це. Оживи хоч одну гілку цього мертвого дерева. Якщо ні — ти не вийдеш звідси.

​Він вказав на величезне, посіріле дерево, що височіло за їхніми спинами. Воно виглядало як велетенський скелет, що тягнеться до неба.

​— Я не знаю, як... — почала Лілія.

​— Тоді вчися швидко, — кинув Ян, перетворюючись на великого сріблястого журавля. — У тебе є час до наступного повного місяця. Якщо дерево не зацвіте, ми заберемо силу Майстра назад. А разом із нею — і твоє життя.

​З цими словами він злетів у небо, залишивши після себе лише одну срібну пір’їнку, що повільно опустилася на суху траву біля ніг Лілії.

​— Ну, не переймайся так, — Тимко підморгнув дівчині. — Він просто сумує. Ходімо, ми покажемо тобі, де ти будеш жити. У нас тут, звісно, не палац, але Марко вміє будувати круті курені... коли не намагається нікого з'їсти!

​Марко лише невдоволено буркнув, але вже без колишньої злості. Лілія зрозуміла: її подорож тільки починається, і шлях до серця Яна буде значно складнішим, ніж шлях через зачарований ліс.