Розділ 1 . Шепіт минулого

Дорогі читачі! 

Це моя нова книга вона про чарівний ліс, духів лісу , дівчину людину- яка стала захисницею лісу 

Дівчина захисниця лісу   - Лілія 

Дух вовка - Марко 

Дух лиса - Тимко 

Дух оленя - Лев 

Дух журавля - Ян 

Лілія пам’ятала той день так чітко, ніби це було вчора. Запах мокрого моху, колючі кущі шипшини й тихий, майже нелюдський стогін. Тоді, десятирічною дівчинкою, вона не злякалася. Вона розсунула гілля й побачила його — маленьке зайченя зі сріблястим хутром, що світилося м’яким місячним сяйвом. Його лапка потрапила у важку залізну пастку.

​Вона допомогла йому. Розтиснула іржавий метал, перев’язала рану стрічкою зі свого волосся. Зайченя подивилося на неї очима, у яких сяяли цілі сузір’я, і торкнулося носом її долоні. У той момент Лілія відчула дивне тепло, що розлилося від руки до самого серця. Заєць зник у хащах, а тепло залишилося.

​Минуло сім років.

​Сьогодні ліс виглядав інакше. Він більше не співав. Листя на деревах було сірим і сухим, хоча надворі стояв розпал літа. Лілія стояла на межі між полем і першими кривими деревами, стискаючи лямки рюкзака. Тепло в грудях, те саме, від Срібного Зайця, сьогодні пекло як ніколи. Воно вело її всередину.

​— Будь ласка, нехай це буде не даремно, — прошепотіла вона, роблячи крок у тінь.

​Не встигла вона пройти й сотні метрів, як ліс навколо неї ожив. Але це не була приємна прогулянка. Гілки дерев раптом почали сплітатися, перекриваючи шлях назад. Повітря стало холодним, а з-за стовбурів почулося низьке ричання.

​— Людська дитина? Тут? Ти дуже смілива… або дуже дурна.

​З тіні вийшов високий хлопець із розпатланим темним волоссям. На його плечах була важка вовча шкура, а очі світилися диким бурштиновим світлом. Це був Марко. Він схрестив руки на грудях, і Лілія помітила, що його пальці закінчуються гострими, як у звіра, нігтями.

​— Я прийшла допомогти! — вигукнула Лілія, намагаючись не тремтіти. — Я відчуваю, що дерево помирає.

​— Допомогти? — Марко оскалив зуби в короткому смішку. — Ваша допомога — це сталь і вогонь. Йди геть, поки я не забув, що Майстер вчив нас милосердю.

​— Майстер Ол? — запитала вона.

​Ричання Марка обірвалося. Він зробив крок до неї, примружившись. Але не встиг він сказати й слова, як зверху почувся шелест великих крил. На землю, не зронивши жодного звуку, опустився інший юнак.

​Він був вищий за Марка, тонкий, із волоссям кольору інею, що спадало на плечі. Його обличчя здавалося витесаним із льоду, а сірі очі дивилися на Лілію з такою ненавистю, що в неї перехопило подих.

​— Майстер Ол мертвий, Марко, — холодно промовив Ян, навіть не дивлячись на друга. Його погляд був прикутий до дівчини. — А вона… вона пахне краденою силою. Це ти, так? Та сама дівчинка, через яку він втратив пильність?

​Ян зробив крок вперед, і під його ногами трава миттєво вкрилася інеєм.

​— Поверни те, що тобі не належить, людино, — процідив він, піднімаючи руку. — Або ліс сам забере це разом із твоїм життям.