До мене доносився запах диму, але скоро його розвіяли сильні пориви вітру. На ліс опустились густі сутінки, темні, морозні. Ноги почали німіти першими. За ними голками під шкіру входив мороз в руки, і вони теж спочатку горіли, а потім втратили будь-яку чутливість. Так само як і щоки. Уявити не могла як моя родичка витримала цілу ніч в лісі.
Я намагалась слухати звуки, щоб не концентруватись на власних відчуттях. От вітер завиває у вітті, от скрипить гілка, дзвенить на морозі. Десь крикнув звір, не зрозуміло який і чому.
Очі почали злипатись, хотілось невимовно заснути, заколисаній шепотом віхоли, і просто забути про все як страшний сон.
За мить стало вже і не так холодно, перестали цокати зуби, а тіло здригатись та тремтіти. Наче тепла ковдра оповивала мене, і міріади сніжинок, що сипались з гілля на мене видавались теплою попоною. Я важко зітхнула, випускаючи клубок пару з рота, подивились сонними очима на візерунок, наче люльку розкурила.
Повіки стали такими важкими, що втримати їх стало не сила. Але спати було не можна. Хоч і хотілось. Задерла голову до гори, випрошуючи у неба сили. Небо вражало — між віттям дерев виднілись зорі. І всі такі здорові, ясні, з кулак розміром. Здавалось вони так близько, що зараз зачепляться за крони дубів і посиплеться мені під ноги.
В серці закрутилась хурделиця, і зірки почали танцювати з нею в такт. Не хочу засинати. І помирати не хочу. Де війт з селянами? Барон Вєльський давно поїхав в теплу корчму. Мене ж обіцяли забрати. Де всі? Де мій порятунок? Крижинки в грудях цокотіли, немов кришталеві дзвоники. Хочу порятунку. Негайно.
Будь-якого. Тепла хочу, узвару гарячого, подушку, жарко натоплену піч... З усіх сил мріяла про це, відчуваючи що наче і справді ставало тепліше від власних думок. Виберусь з лісу живою, то вина гарячого вип'ю.
Навколо мене почала крутитись поземка, підіймався сніг вкутуючи мої ноги, покірний моїй магії він створював навколо мене наче теплий плед. Скручувався в сукню, ластячись крижаним мереживом до тіла.
Щось гучно тріснуло поруч. Заіржали коні. Я ледве не втратила свідомість від полегшення — от і війт з мамою моєю за мною приїхав. Я витримала.
На галявину виїхав кінь. Те, що це не з села, стало очевидно як тільки я змогла роздивитись в несподіваному синюватому сяйві того коня. Біла грива розвивалась на вітрі, і сам коняка був білосніжний, тонконогий, витончений, ніби скульптура. Ні у кого з наших в селі таких коней не водилось.
Кінь тягнув сані.
- Кликала мене, дівице? - з саней на землю зліз дід. Вкутаний в важку шубу, він сперся на палицю, і підійшов до мене ближче. Я хотіла б відповісти, але язик наче примерз до піднебіння. Тому я тільки кивнула. І благально подивилась на старого. - Бачу що кликала.
Старий махнув рукою і пути на моїх руках осипались льодяними скалками. На ногах я не втрималась — ті підігнулись, я впала в сніг, моє вбрання розсипалось на окремі сніжинки. Руки заболіли, коли холод торкнувся подряпин.
- Сама йти зможеш? - дід простягнув мені руку у візерунчатій рукавиці. Я обперлась на неї. Хотілось тепла, але біля старого здавалось ще холодніше, ніж було навколо. А думалось, що той холод я вже не зможу відчувати.
Крок за кроком я підійшла до саней. Ті ніби підсвічені з середини, іскрились кришталевими узорами на сріблі. Дорога і незвична річ. В середині сані виявились вислані світлим хутром.
- Ну потерпи, онуко, потерпи, - пробурчав старий, погладжуючи довгу сиву бороду. Він допоміг мені влізти на лавку, вкрив зверху накидкою, важкою, м'якою. Тіло поволі знову почало тремтіти, коли до нього почала повертатись чутливість. - Скільки років не було подібного, - бурмотів дід, беручи віжки. - Думав люди вже і забули про відбір...
Він смикнув повіддя. Задзвеніли дзвоники на шиї у коня.
- Ннно! - гаркнув на коня, і той потягнув сані. Ми виїхали з лісу, швидкість стала збільшуватись, я примружила очі, відчуваючи тільки голки болю по всій шкірі. А коли знову розплющила їх то зрозуміла, що зорі стали ще ближчими. Я озирнулась навколо — ми не їхали дорогою до села. Над головою став більшим місяць, блискучий, наче скляний, він виблискував на відстані простягнутої руки. Обережно визирнула з саней — в місячному світлі далеко під ногами виднілись поля, ліси, невеличкі скупчення жаринок — села, здогадалась я. Ми летіли високо в небі, і тільки дзвоники на конячій шиї та шум вітру супроводжував цей рух.
Я гірко усміхнулась. Все що відбувалось було, очевидно, сном. Отже, насправді я сплю, під дубом в лісі. І ніхто не поспішає мені на порятунок. В кутиках очей стало гаряче, так гаряче, що аж обпекло. Я шморгнула носом.
- Ти там наче плачеш? - зиркнув через плече дід. - Поспи краще, красуне. Всю ніч нам їхати.
Він махнув рукою в мій бік, і на повіки знову накотила втома. А чом би і не поспати далі. Якщо я і так сплю? Я хмикнула, стираючи сльози з очей. І справді прикрила очі, пригріта в коконі з хутра, яке теж мені снилось.
Стало тепло-тепло, затишно, спокійно. Віхола в грудях вляглась, приспана чарами, розпач відступив.
- Ну вставай, дівице, приїхали! - хтось торсав моє плече, змушуючи розплющити очі. Я потягнулась, відчуваючи як мені м'яко і тепло. Вилазити з-під ковдри категорично не хотілось. Майнула думка проспати весь ранок. Але чоловічий голос не відступав, змушуючи мене прокинутись.
Тож я піддалась на ці вмовляння. Розплющила очі, і різко сіла усвідомивши, що мій сон геть і не сон. Навколо мене кипіло життя — кури кудахтали, гоготіли гуси, десь корова мукала. Жіночий голос гучно гукав:
- Ціп-ціп-ціп!
І пахло — димом, хлібом, що щойно з печі, худобою.
Я озирнулась, здивована до крайнього ступеня. По всьому виходило, що і я і сані з дивовижним білим жеребцем, знаходимось на задньому дворі якогось помістя. Спочатку я побачила збиті з суцільних колод сараї, високі дерев'яні стіни за ними. А потім озирнулась і взагалі розгубилась — над мною тягнувся до неба вежами справжній терем, зроблений з колод, таких світлих, що здавалось вони вкриті шаром криги, бо ще і виблискували на сонці.
- Ну ходімо дівиця-снігуронька, тільки тебе і чекають всі, - дід з білою бородою усміхнувся в вуса.
- Це я — снігуронька? - вичавила з себе я, шокована і зверненням і тим де я опинилась.