3 Настя

Довелось вслухатись уважніше. Почуте, м'яко кажучи, здивувало. Давно вже не практикували нас такого мракобісся, як принесення в жертву людини. Не по християнському це. Язичницькі часи минули, і навіть в найвіддаленіших хуторах не знайдеться громади готової узяти гріх на душі.
А тут раптом розпорядження з волосного міста. Пряма вказівка від губернатора. Слова війта падали груддям мерзлої землі у натовп. Люди спочатку притихли, не розуміючи що сказане правда.
- Так давайте не будем нікого з наших! - подала голос тітка Ярина. Голосиста, вона завше вступала у сварки, а війта так і ззагалі зневажала. - Хай вони своїх міських віддають. У нас і так дівок мало. Хто дітей народжувати буде?
- Ти що папери не бачиш? - війт вийняв з-за пазухи лист, підняв над головою. Ніби це могло щось відразу прояснити.
- Ну то свою дочку і віддавай! - закричала у відповідь Ярина. - Як тобі, так треба перед губернатором зад занести!
- Ти мені ще поговори! - вій затрусив вусами. - Я тобі Ярко, клянусь вусом... таке зроблю!
- На сраку соли насиплеш! - жінка сплюнула під ноги.
Війт почервонів. Точніше став майже фіолетовим, від морозу, який все посилювався.
- Сказано до вечора жереб тягнути, - вперто заявив він. Потім трішки знітився, коли натовп незадоволено загудів. - Ну циц, чого розголосились? Ми не так зробимо, як вони кажуть. Одягнемо дівку якомога тепліше, до півночі просиде десь під кущем, в затишку. Там заберемо в крайню хату.
Жінки забурмотіли вже не так голосно. Віддавати дочку нехай і на пів ночі до лісу нікому не хотілось, але вже хоч знали що не на вірну смерть. Від сутінків до півночі звісно довго, але витерпіти можна. Особливо якщо оберегів начіпляти, щоб якась нечисть не причепилась.
- І вогнище їй! - додала Соломія, шинкарка. - Бо задубне, або вовки набредуть!
- І вогнище, - погодився війт. Вже втямив, що з бабами краще не сваритись, а то і йому червоного півня в хату в ночі пустити не довго. - Ну що, може хто так погодиться, і не треба буде жереб кидати? - у війта ніби ще жевріла надія що все вирішиться миром.
Дівки у нас не з лякливих. Якось вечір в лісі переживуть. Але ніхто не зважився вийти добровільно.
Навіть я, хоч і думала про те. Ану як Ольці випаде чи Лелі? Я все ж старша.
Війт розправив вуса, обвів натовп поглядом. І несподівано зупинився на мені очима.
- А от Настя Швецівська, ти ж відьма! Сама заморозити кого хоч можеш, не хочеш добровільно на ночівлю сходити? - всі в натовпі повернулись раптом до нашого гурту. Мати здивовано охнула. Сестри почервоніли ще дужче, засмикали китиці на хустках.
Я сама вчепилась пальцями за нутрощі рукавиці. Мотнула головою.
- І правда відьму треба, - несподівано погодилась шинкарка. - Її ні вовки, ні нечисть лісова не зачепить.
В грудях завертілось, закрутилось від страху.
- Облиште дитину! - не витримала мати. - Нехай все по чесному буде.
- А чого це по чесному мою чи Варчину дитину віддавати? - крикнув хтось з натовпу. - У треба троє дочок, а у мене одна!
- Відьмі легше! Мала б совість, вража дівка!
- Та що ми її вмовляємо? Посадить в комору до вечора!
- І то правда в них троє, меншим приданого більше буде, якщо щось...
- Та що їй станеться, я ще її прабабу пам'ятаю, та сама лютіше морозу була...
Крики здавалось проникали як розпечені шила під шкіру. Все затремтіло від цього тиску. На фізичному рівні відчувала як концентрується людська злість.
- Годі! - я не витримала. Навколо зметнулись сніжники, закружляли вихром. - Я піду.
- Настю! - мама смикнула за рукав.
- Мамо, я піду, нічого мені не буде, - впевнено відповіла я.
Сама подивилась на неї з мольбою. Не вистачало ще, щоб сестер соромили чи дражнили, через те що відбувається. Я в місто поїду, а їм тут ще жити. З осудом.
Та і війт мав рацію — я холод значно легше перенесу, ніж хтось інший. І звіра якось відлякаю.
Герасим ще щось казав про свої вуса і те що мене треба замкнути, щоб до вечора не накивала п'ятами. Я покірно кивнула. Нікуди б я не втекла, але якщо селянам так спокійніше, то так і бути.
Мене відвели у війтову хату, тепло натоплену, так що аж піт по спині потік, посадили біля печі — щоб під наглядом була. Світлиця у Герасима була добра, простора, піч розмальована півниками, лава вкрита строкатим рядном, на вікнах вишиті фіранки.
Війтова жінка пропонувала поїсти навіть. Їй вся ідея не подобалась, на Герасима вона гримала. Але війт тільки тряс вусами, на всі її шпильки. А потім з хати втік.
Від неробства день тягнувся довго. Я пригадувала якісь розповіді бабусі про ті часи, коли її бабу водили в ліс. Її ніхто не чекав живою. Зранку сані запрягли, щоб забрати синє тіло снігурки, і відвезти в крайню хату, де складали мерців до відлиги, щоб не довбати мерзлу землю. А вона сама прийшла. Невідомо як відв'язалась. Виглядала так, наче постаріла на кілька років. Мовчазна.
Довго до неї ніхто не сватався. Але якось з'явилась на світ донька. Потім вже вона як покритка зійшлась з відставним офіцером, так і жили.
Більше наша рідня про прабабку нічого й не знала. Дар її хурделичний нікому не передавався.
Сонце за вікнами поволі сідало, вифарбовуючи небо в багряні кольори. Поганий такий захід сонця, зловіщий.
- Йдімо, - зайшов в хату війт, від нього пахло вівцями й трішки самогоном. Він простягнув мені мішечок на шнурку. - Тут тобі передали. Щоб злидні не вхопили.
Я піднялась з лавки, натягнула свого кожуха.
- І валянки, - мені простягнула війтиха свої. - Давай, давай, ти у своїх чоботах миттю змерзнеш.
Я не сперечалась, перевзулась в запропоновані теплі валянки з шерсті, і вийшла слідом за Герасимом в мороз. Сніг під ногами рипів, вітер миттю накинувся на щоки, намагаючись їх поколоти. Біля двору вже зібрався справжній натовп.
- Настю! - мати простягнула мені хустку.
- У мене є, - я не стала брати її пухову, парадну, найтеплішу, ту що батько колись з чумакування привіз.
Поглянула на людей. Ті відводили очі. Ніби жалкували про своє недавнє рішення.
Але ніхто не зупинив мене на шляху до лісу, тільки йшли понуро, та поради давали в пів голоса, як не змерзнути. Дві вулиці швидко скінчились. На краю ліса я з подивом помітила вогнище і карету біля нього. Ту саму, що зранку приїздила до війта. Невже гінець вирішив проконтролювати виконання губернаторського наказу?
- Розійшлись всі! - грізно наказав солдат, кутаючись в шинель, і притримуючи однією рукою рушницю з багнетом. - Далі ми самі.
- Так його світлість не так казав, клянусь вусами! - обурився війт.
- Сказано геть! Барон особисто проконтролює виконання губернаторської волі! - солдат ще раз обвів натовп поглядом. За моєю спиною рипнув сніг. - Ну, котра з них на жертву?
Мене виштовхнули в спину з натовпу до вогнища.