2 Настя

У нас почались канікули. Але почались вони не так, як планувалось — дівчат буквально видворили з гімназії після зникнення ректора і моєї сусідки. Так я нікому про вчинок барона не розповіла, всім було не до цього. Я нічого не могла зрозуміти — всю ніч гімназію трясло так, що головний корпус ледве не розвалився на частини. Більшого жаху я в житті не бачила. В повітрі розливавсь неконтрольована магія, мене то розпирало морозом, то трясло як в лихоманці.
Навіть пригода з Вельським відійшла на другий план. Більшість відьом теж погано витримувала ці сплески сили, тому напевно і було прийнято рішення зранку відправити всіх по домах. Євдокія Косач так і не повернулась у свою кімнату. Але вчителі запевнили що з нею все буде гаразд.
А зранку, коли все уляглось на місто прийшла несподівана зима. Мела хурделиця, важкий мокрий сніг обліплював будівлі, дерева і кущі. Я з невеликим кулнком вибралась на вулицю, і мені відразу заліпило очі й носа снігом. І в повітрі ставало все холодніше. Дискомфорту я від цього на диво не відчувала. Навпаки, зима завжди була порою, коли мені було краще.
Легше текла магія, легше контролювалась моя сила, і зробити я могла більше, наще мій власний резерв в цей час збільшувався.
Добиратись до Грушок було довго. Я поспішала купити місце в поштовій кареті, яка зупинялась на станції неподалік від села, звідти треба було йти ще версту пішки. Справа звична. Хоч в хуртовину і не з приємних.
В кареті їхала жінка з базару, яка не знайшла компанії, щоб повернутись на возі з односельчанами. Тітка Килина неабияк здивувалась впізнавши мене. Так і минулась дорога — хоч новини дізналась. Хто кого засватав з того часу як мене не було. У баби Люби корова здохла, в коваля син народився.
В кареті було трішки тепліше ніж на вулиці — людно, всього сім місць і всі зайняті. Та і невелика жаровня стояла, в якій тліли жарини, і давали крихти тепла. А на вулиці лютувала хурделиця, мороз тріщав і до вечора все кріп.
Зміна погоди була такою несподіваною, що я мимо волі пов'язувала це з тією катастрофою, що сталась у гімназії.
До села мокрі й стомлені ми з тіткою добрели вже в сутінках, через ліс, де було не зрозуміло, чи вовки завивають чи вітер між віття. Поспішали добратись засвітло, бо вночі можна було не лише на вовка наткнутись. Вночі ходить по лісу Вірява, господарка всього, і хто її зустріне кісток не порахує.
Село курилось димом, пахло їжею, вітало нас гучним гавкотінням.
Ми з полегшенням вибрались до першого тину. І тітка Килина звернула на свою вулицю, а я рушила до батьківської хати. Під ноги кинувся Сірко, малий, дзявкотливий, стрибаючи від несамовитої радості.
На цей шум визирнула мати.
- Настя? - в голосі неприхований подив і полегшення. - Повернулась!
Я зайшла в теплу хату, скинула тонке пальто, яке промокло по пелені, забрьохане в снігу. Від спідниці йшов пар, коли підібралась до печі, щоб відігріти червоні й наче не мої руки.
- Ого, - сестри кинули вишивку, і обступили мене з обіймами. Стали мацати сукню гімназистки, наперебій розпитувати про життя в місті, так що я і слова вставити не встигала.
- Лелька, Олька! - мати прикрикнула на менших. Дівчата приснули в різні боки від мене. - Відійдіть від Насті, хай погріється. І до столу.
Я облишила розкладати на припічку рукавиці. Підійшла знову до мами.
Вона обійняла за плечі, потягнула до столу, де вже виставила кашу з молоком. Я вдячно пригорнулась до нені на мить, вдихаючи такий знайомий з дитинства запах. Шкварок, цибулі, деревію і трішки молока. Стало на якусь хвильку сумно. Без матері було важко в місті.
А потім все пішло як завжди. Поїсти, поспати, покотом на печі з сестрами. Шушукались поки мати не гримнула. Лелька як про кадетів і бал почула, ледь з печі не впала. Так їй було цікаво хоч одним оком на все те глянути. Олька більше мовчала.
А я і сама не знала, чого більше хотілось — залишитись нарешті вдома, де все звичне, рідне. Чи повертатись в місто, де почувалась селючкою, супроти міських дівчат, які все знали краще.
Три дні я жила як завше, в суботу дівчата кликали на вечорниці, але я не схотіла. Багато подруг засватали цієї осені, і вони голубились зі своїми парубками, чекаючи поки мине піст, щоб з гуляти весілля. Дивитись на це було ніяково. Потім минулась неділя і проповідь в холодній церкві.
Морози лютували. Снігу випало мало, мати бідкалася, що вимерзнуть посіви. І що чумаки тепер невідомо коли повернуться, через таку кепську погоду. Вітер вив за комином так, що здавалось хоче вимести все тепло з хати. До цих звуків додавалась тривога за батька.
У вівторок повз двір прокотилась карета, запряжена четвіркою коней, вона зупинилась перед хатою війта. Я бачила з двору, пораючи курей, як вискочив війт, кланяючись перед невідомим гостем.
Через кілька годин забили дзвони, вимагаючи, щоб всі зійшлись до майдану перед церквою. Люди здивовано збирались. Не розуміючи що відбувається.
Ми теж висипали з двору, з матір'ю і сестрами. Біля площі вже скупчився люд, поглядаючи на війта, що стояв в центрі юрби.
- Всі зійшлись? - староста потер червоного від морозу і перепою носа. Сиві вуса сягали довжиною свити, ними Герасим пишався, і постійно бився на них об заклад, але коли програвав то авжеж не вкорочував їх. Дійшло раз до того, що його сват в шинку споїв і особисто відтяв один вус ножем, поки війт спав на столі.
Я усміхнулась, пригадуючи цей випадок, тому не одразу вслухалась в те, що розповідав війт.
- ...наказано в кожному селі одну дівку віддати в наречені Морозу...
У вухах задзвеніло від почутого. Я озирнулась, відчуваючи що щось не так розібрала.