1 Настя

Той злощасний бал на честь осені в гімназії я запам'ятаю на все життя. Жахливий день.
Спочатку вчитель алхімії, один з родовитих перевертнів поставив мітку дочці бурмістра. Але цей скандал затьмарився подальшими подіями.
Мене запросив на танок голова опікунської ради.
В той час як моя трохи дивакувата сусідка по кімнаті Косач вражала всю гімназію танцями з ректором, я мусила червоніти й пітніти в новій сукні, намагаючись рухатись в такт музиці поруч з огрядним чиновником.
Він був неприємним мені в усьому. Товстий. З запахом застарілого жиру і нафталіну, з масним поглядом і лаписьками, які норовили облапати мене там де не треба. Якби перед мною був якийсь парубок з нашого села, я б не роздумуючи заліпила йому ляща. Але барон Вєльський був не того штибу, щоб розпускати руки.
Танець я знала погано, ледве навчилась за пару тижнів простим па на хореографії. Корова на льоду, так про мене казали тендітні однокласниці. Зараз я була дуже вдячна Євдокії Косач, яка несвідомо відтягувала увагу на себе, і над мною ніхто не сміявся, за те що відтоптала ноги партнеру. Корова на льоду. От ким я була.
Дивно, та відчуваючи сором і страх, я вкривалась бісеринами поту і водночас повітря навколо мене вихолоняло, так., що ледь морозні сліди на підлозі не залишались.
Барон щось сказав мені прямо у вухо. Мене пересмикнуло від огиди, і нога послизнулась на паркеті. Я б упала, якби він мене не підтримав і не притиснув до себе. Відчуття було ще більше неприємним, коли рука Вєльського ніби ненароком зіжмакала мою сідницю.
Це було настільки непристойно, що я насмілилась розірвати танець, вирвала свої руки з його, відійшла, переживаючи шок і обурення.
- Перепрошую, - без тіні будь-якого сорому чи жалю сказав барон. - Чи не могли б ми обговорити деякі-с питання-с? Щодо твого подальшого навчання-с.
Я кивнула. Кров відлила від щік. Якщо барон образився за те, що привселюдно вирвала свої руки з його лапищ, то я можу залишитись без місця в гімназії. Як викрутитись?
Барон відвів мене з танцювального залу, користуючись тим, що всі дивляться на ректора. За ці короткі миті мені вдалось вгамувати віхолу в нутрощах, я видихнула спокійніше.
Ти, Настю, без сумніву сильна-с відьма, - почав барон, коли ми вийшли в якийсь альков в коридорі. - Я вважаю, що таким як ти треба-с виділяти спеціальну стипендію, - слова падали медом. Але від того ставало все тривожніше. Не міг Голова опікунської ради аж настільки бути впевненим у моїх успіхах у навчанні.
Я навчатись то почала з запізненням. Давно хотіла в гімназію, та батько був категорично проти. Вважав, що я маю вийти вже нарешті заміж, щоб сестри не сиділи в дівках. Бо ж видавати менших дочок поперед старшої не годиться, а я все зволікала. От і цю осінь троє сватів приходило, всі з гарбузами від нашої хати вийшли.
Батько сердився, але згодився потерпіти ще рік. З умовою, що якщо до осені не виберу собі нареченого, то вже сам видасть за того, за кого вважатиме за потрібне.
А я замість того, щоб шукати собі пару вмовила мамку відпустити мене в місто.
З моєю силою було страшно, вона могла вирватись непідконтрольна, обпекти морозом. До кісток. Як вже трапилось одного разу з сусідським собакою, що влітку в брилу крижану перетворився від мого переляку.
Я перевела погляд на співрозмовника, намагаючись придумати, щоб йому таке сказати, щоб не образити, але голову наче киселем набили. Нічого не йшло. А потім зрозуміла куди Вельський дивиться — прямо на моє декольте. Природа нагородила мене фігурою, такою що всі парубки в селі слиною давились. Але всі ці міські фасони у нас носити не прийнято. Тож груди у мене завжди були приховані під сорочкою, а тут мусила оголити їх, бо сукня була так пошита.
А зараз відчувала себе ледве не голою, поки барон з незрозумілим для мене виразом обличчя роздивлявся оголену шкіру. Як наш війт з перепою дивиться на банку з розсолом.
Так і не дочекавшись відповіді, Вєльський важко глитнув і через силу продовжив:
- Ти кажи, якщо тобі щось треба-с, -він потягнувся своїми пальцями ковбасками до мого волосся, і я сіпнулась від нього геть. Це не приховалось від барона. Він усміхнувся, наче перед ним була дика тваринка. - Настя, не бійся. Я ж допомогти хочу.
- Мені не треба допомога, - я вже зрозуміла, що дарма пішла з танцювального залу. Тепер я думала, якби так відступити туди, де Євдокія, і людно. Там хоч за Донну Домославську сховатись можна.
- Не соромся, - продовжив барон. - Я в замін багато не попрошу-с. Зробиш мені маленьку послугу, - він знову глитнув і облизав губи товстим червоним язиком, який здався мені схожим на слимака. До всього мене ще і нудить почало.
- Не треба, - я спробувала відступити. Але барон перехопив мене за руку, і не дав втекти. Його навіть не спинило те, що навколо нас стало набагато холодніше. В моїх грудях здіймалась віхола, яка перекручувала кишки, і підступала до серця. Ще трішки, і хурделиця грозила вирватись на волю, перетворивши весь коридор в льодовий палац.
- Настя, - з подихом барона зірвався клубок пару. Я заплющила очі, мотаючи головою. Аби не бачити його. Аби не випустити хурделицю. - Я ж по хорошому хочу, щоб ти-с не ображена була. Тобі стипендія, цацки. Брязкальці... Будеш як вареник в маслі. Ні в чому не будеш знати відмови-с.
- Ні, - я спробувала висмикнути свою руку. Хоч і мала приблизне уявлення на що він натякав, та погодитись не могла в жодному разі.
- А я і по поганому можу, - голос барона став загрозливим. Він сичав як змій. - не погодишся на мою пропозицію, і я тебе живо з гімназії випру. Але і в селі ти спокою не знайдеш. І туди доберусь. На пекло перетворю твоє життя.
- Я ректору пожаліюсь! - я знову розплющила очі, зачаровано спостерігаючи як навколо мене опускаються крихітні сніжинки. Зібрала свою сміливість в кулак.
- Пожалієш! - барон смикнув мене до себе, спробував поцілувати. Я ледве увернулась від вогких бридких губ, заліпила не роздумуючи Вєльському ляпас, і з жахом побачила, як на щоці залишається слід з пухирів. А я і не відчула як магія вирвалась з пальців.
- Ах ти ж! - барон недоговорив, спопеляючи мене скаженим очима. Глитнув повітря. Пухирі на щоці здулись, лопнули стікаючи прозорою сукровицею. - Згною, відьму! - видавив він з себе.
В цю мить підлога під мною здригнулась. Не знаю, що то було, я кинулась геть від барона, користуючись заминкою. Навколо все тріщало і вкривалось кригою, десь під ногами тряслась земля, я ледве не втрачала свідомість від паніки, поки не вткнулась в Галену Богданівну.
- Панночка! Учениця Швець! - вчителька ледве не силоміць зупинила мене. - Ти куди? Ану в залу і не висовуватись!
Я гикнула від переляку, і послухалась. Мені в залу і треба. Паніка відступала, магія помалу влягалась в грудях. Барон за мною не біг, а між людей приставати не посміє. І погрожувати. А завтра я обов'язково все розповім ректору, Азарій Захарович не дасть мене в образу. Ну а якщо навіть якесь покарання як Євдокії призначить, та я готова і туалети мить і по стадіону бігати, аби тільки барон Вєльський від мене відчепився. Я не хотіла його обличчя перетворювати в суцільну обморожену рану. Він сам поліз.
На очі навернулись сльози, під ногами вже ревло, а стіни трусились. Щось погане відбувалось в гімназії. Але я не могла концентруватись на цих подіях, бо все тіло трусило від того, я все більше я усвідомлювала свій вчинок, і те, на кого посміла підняти руку.