6. Вогні на обрії

Перед тим як підвестися з-за столу, я дочекалася моменту, коли Торгнір відвернувся до Болдра, і швидким рухом змахнула невеликий ніж для фруктів. Сховала його у складках важкої спідниці, відчуваючи холод сталі крізь тканину. Це дало мені бодай ілюзію контролю над ситуацією, яка щойно стала смертельною. Навряд Торгнір пробачить мені блеф.

Згодом я вирушила до відведеної мені кімнати у супроводі двох служниць. Коридори фортеці здавалися нескінченними, а тіні на стінах — надто довгими. Барон, господар цієї цитаделі, досі не з’являвся, але Торгнір запевнив, що завтра нас познайомлять. Це була вірна королю людина, одна з тих, хто не пристав на обіцянки заколотників.

У спальні на мене вже чекали. На ліжку та кріслах були розкладені сукні — шовк, оксамит, витончене мереживо.

— Це вбрання старшої доньки барона, світла леді, — щебетала тонким голоском одна зі служниць, розправляючи поділ темно-смарагдової сукні. — Вона вважатиме за велику честь, якщо ви оберете щось для себе.

Поки дівчата метушилися навколо гардероба, сперечаючись, який колір краще пасуватиме до моїх очей, я поволі пройшла до ліжка й сховала ніж під подушку. А тоді змусила себе підійти до суконь і навіть торкнулася рукою ніжного атласу, вдаючи зацікавленість. Мені потрібно було відволіктися, приспати пильність цих безневинних на вигляд шпигунок, які ловили кожен мій подих.

— Скажіть, — я намагалася, щоб мій голос звучав байдуже, — якого лікаря хоче прислати король?

Служниці перезирнулися, і одна з них, молодша, усміхнулася:

— О, це хороший чоловік, леді. Він приїхав із сім'єю слідом за королем. Його величність дуже цінує його поради. Кажуть, він бачить хворобу раніше, ніж вона проявиться на шкірі.

Я зціпила зуби, щоб вони не зацокотіли. Лікар, який пройшов із королем увесь шлях від столиці. Вірний та досвідчений. Якщо він огляне мене, моя гра закінчиться, не встигнувши початися. А разом із грою закінчиться і шанс на вільну Ольдовію.

Я провела рукою по вишивці на сукні, не бачачи її візерунка. У мене було лише кілька годин, щоб наважитися на дії, які приведуть мене до корони, або ж змиритися з її відсутністю.

Я змусила себе додати в голос трохи легковажної цікавості, наче мене більше обходили палацові плітки, аніж власне виживання.

— З сім’єю? — перепитала я, перебираючи тонкими пальцями мереживо на рукаві сукні. — Лікарю дозволили узяти їх з собою? Вони що, аристократи?

Служниці одностайно похитали головами.

— Ні, світла леді. Його дружина та донька простого роду. Вони допомагають йому з перев’язками та приготуванням ліків. У них завжди повно роботи. Особливо в такий час.

— Напевно, вони задирають носа, — хмикнула я, вдаючи роздратування, — якщо приїхали сюди аж зі столиці.

— О ні, що ви, — заперечила старша служниця, розправляючи складки оксамиту. — Це надзвичайно добрі люди. Його донька, Еліза, вона така мила... хоч і дуже сором’язлива, та ще й трохи заїкається, коли хвилюється. Але руки в неї золоті.

— Так, — підхопила інша, — до того, як почалася облога, Еліза навіть допомагала на кухні. Вона зовсім не цурається праці.

— Рада це чути, — мовила я, і серце моє на мить стислося. — Значить, я в хороших руках.

Дівчата ще довго щебетали про сукні, прикраси та ковдри, намагаючись догодити мені. Я обрала якесь вбрання навмання, навіть не дивлячись на колір, — голова була забита планом порятунку. Коли служниці нарешті замовкли і я зазирнула у дзеркало, з глибини скла на мене подивилася незнайома жінка. Коротке попелясте волосся, тонкий шрам на щоці, загострені вилиці та очі, в яких більше не було сяйва. Я так схудла, що якби не ошатна сукня, мене справді можна було б сплутати з хлопчиком-пажем.

Раптом у двері постукали. Коли вони відчинилися, я відчула, як крижаний подих страху проковтнув залишки мого спокою. Я впізнала його миттєво. Саме цей чоловік оглядав мене у столичному палаці, саме він першим констатував мою вагітність.

Лікар почав щось говорити служницям, просячи їх допомогти підготувати інструменти, але я перебила його владним жестом.

— Вийдіть усі. Я хочу, щоб огляд проходив без зайвих вух.

Служниці вклонилися і тихо зникли за дверима. Я повільно підійшла до ліжка. Холодний метал під подушкою нагадував про те, що в мене ще є шанс.

Лікар мовчки порпався у своєму саквояжі, дістаючи все необхідне. Він виглядав втомленим, під очима залягли темні тіні. Коли він підійшов ближче і вказав мені лягти, я заплющила очі. Десь глибоко в душі, попри весь раціональний жах і розуміння, що кровотеча була кінцем, спалахнула маленька, майже божевільна надія. А що, як природа хитріша за мою долю? Що, як життя все ще жевріє в мені, всупереч усьому бруду, болю та виснаженню?

Я затамувала подих, чекаючи на вердикт. Та коли чоловік відсторонився і підвів очі, стало ясно, що надії немає.

Його обличчя, щойно зосереджене й професійно-холодне, вмить зблідло. Він підвів очі, і в них я прочитала свій вирок. Це було видно по тому, як здригнулися його пальці, як він боязко відвів погляд убік.

— Світла леді… — прошепотів він, і його голос затремтів. — Ви… ви не вагітна. Ви втратили дитину. Огляд показує, що це сталося нещодавно. Мені шкода, але…

В ту ж мить я стрімко змінила положення, перевинувши ноги на інший край ліжка та подалася вперед. Рух був настільки блискавичним, що лікар не встиг навіть охнути. Я притисла лезо викраденого ножа до його горла, відчуваючи під сталлю пульсацію його наляканої жилки. Лікар заціпенів, його зіниці розширилися від здивування.

— Що… що ви робите, леді? — прохрипів він, косячись на мою руку.

Я сильніше натиснула на ніж, змушуючи його замовкнути. Він підняв руки в захисному жесті, дивлячись на мене так, ніби я перетворилася на одного з тих монстрів, якими лякають дітей.

— Ви скажете королю, що я вагітна, — промовила я. Мій голос був настільки рівним і крижаним, що я сама його ледь впізнала.