5.6

Торгнір схилив голову набік, і в цьому русі, різкому та хижому, він став неймовірно схожим на величезного крука, що роздивляється здобич. Його очі впилися в моє обличчя.

— Що за вимога, Резедо-Сандро? — промовив він низьким, загрозливим тоном. — Ви раптом захотіли влади?

Я відчувала, як порожнеча в шлунку відгукується нудотою, а руки ледь помітно тремтять від виснаження. Але я не дозволила собі слабкості. Повільно, з холодною впевненістю, взяла прибори. Срібло здалося неймовірно важким, але я все ж відрізала шматок м’яса, наче ми зібралися тут на звичайну вечерю, а не сиділи в облозі.

— Так, я хочу влади, — відповіла, підводячи погляд. — У першу чергу — влади над власним життям.

Болдр, здавалося, повністю захопився їжею, ігноруючи нашу розмову з майстерністю професійного актора, хоча я була певна: він ловить кожен звук. Торгнір повільно відпив вина, не зводячи з мене важкого погляду.

— То володійте своїм життям, — кинув він, і в його голосі проковзнула зневага. — Навіщо ж лізти у політику? Це справа брудна, Сандро. Набагато брудніша за ту канаву, з якої вас виловили сьогодні.

Я ледь помітно всміхнулася.

— Вона брудна лише для мене? — подивилась йому прямо в очі. — Чи це ви себе не шкодуєте, Ваша Величність?

Торгнір поставив келих на стіл із глухим звуком.

— Чоловікам звично брати на себе важку та брудну роботу, — відчеканив він. — А ви, Сандро, побійтеся Діла. Корона надто важка для ваших тендітних плечей. Ви не винесете її ваги, не зламавшись.

Я відчула, як усередині закипає холодна лють.

— Діла я давно не боюся, Ваша Величність. Якщо ви забули, то мене охрестили за вашої присутності у Вомон-ле-Тіссен. З того часу я вважаю своїми покровителями Двоєдине. І наскільки мені відомо, Шела не поступається Гледу своїм правом на небесний престол. Вона стоїть поруч із ним, а не за його спиною.

Раптом ззовні пролунав особливо гучний, нищівний гуркіт. Підлога під нашими ногами здригнулася, а важка люстра над столом жалібно задзвеніла кришталем. Ми всі мимоволі стрепенулись. Болдр завмер із виделкою біля рота, Торгнір напружився, вслухаючись у канонаду облоги. Кілька секунд ми сиділи в заціпенінні, чекаючи, що стіни зараз почнуть падати нам на голови. Але шум поступово стих, змінившись далеким, ледь чутним багатоголосим криком, що знову потонув у гуркоті каміння.

Я першою повернулася до їжі, демонструючи спокій, якого насправді не відчувала.

— Стіни ще стоять, — мовила я тихо. — Але час працює не на вас, Торгніре. Моя пропозиція — це єдиний вихід із цієї мишоловки.

Торгнір насупився, його брови зійшлися на переніссі, створюючи глибоку складку. Він роздратовано зиркнув на Болдра, шукаючи бодай якоїсь підтримки, але той із фанатичною цікавістю роздивлявся копчену грушу на своїй тарілці, ніби в її зморшках були зашифровані таємниці світобудови.

— І чим же ви можете допомогти, світла леді? — Торгнір вимовив це з явним сарказмом. — Може, затягнете й мене у стічний канал, щоб врятувати? То змушений відмовити — лізти по нечистотах до трону надто довго і якось не по-королівськи.

Я спокійно відклала ніж, звук металу об порцеляну пролунав коротко і різко.

— Хіба? — ледь підняла кутик губ. — А чи не ви, Ваша Величність, щойно казали, що політика — брудна справа? Здається, я просто обрала найбільш відповідний шлях.

Ми мірялися поглядами кілька довгих секунд. Повітря між нами наелектризувалося, стаючи важким, як перед грозою. Торгнір не витримав першим — він відвів очі й, різко вхопивши графін, налив собі ще вина, ледь не розхлюпавши його на скатертину.

— З нашої першої зустрічі у Валуа ви дуже змінилися, Сандро, — у його голосі тепер змішувався глухий гнів із мимовільною зацікавленістю. — Ви тепер... як те поцятковане яйце.

— Прошу? — я спантеличено вигнула брову. Це порівняння було настільки дивним, що я на мить забула про втому.

Саме в цей момент Болдр нарешті «оклигав». Він хрипло, по-воронячому засміявся, відсунувши грушу від себе, і схилився ближче до мене у своїй звичній артистично-перебільшеній манері. Від нього пахло сушеними травами.

— Це давня легенда островів Хасло, люба Сандро, — прошепотів він, і його очі зблиснули. — Жив колись дуже жадібний чоловік. Він тягнув додому все: загублене, втрачене іншими. А іноді просто цупив чужі речі й ніколи не зізнавався, навіть коли його хапали за руку. Одного разу він вкрав у сусідів цілий ящик качиних яєць. Приніс додому, реготав, казав справжнім господарям, що треба було краще охороняти своє добро, а тепер воно належить йому, і він продасть яйця. Але серед білих яєць він помітив одне — дивне, поцятковане темними плямами. Вирішив, що то просто гра світла, і ліг спати, мріючи про прибуток.

Болдр зробив паузу, насолоджуючись моєю увагою.

— А вночі з того яйця вилізла змія. Вона потрощила всі качині яйця, передушила дорослих птахів, а коли господар прокинувся від галасу — вона вжалила і його. 

За столом знову запала тиша, яку порушував лише далекий гуркіт облоги. Я задумливо міркувала над почутим, розглядаючи візерунок на своїй каблучці. Потім повільно підняла погляд на Торгніра і коротко кивнула.

— Так, можливо, ви праві, — промовила тихо. — Можливо, саме ваша жадібність до чужих земель наділила мене отруйними зубами. Та зараз це вже не має значення. Змія вже всередині вашої фортеці, і замість того, щоб боятися її укусу, вам варто подумати, як використати її отруту проти тих, хто стоїть під стінами.

Торгнір завмер із келихом біля губ, уважно вдивляючись у мене, ніби вперше бачив справжню Сандру, а не просто ольдовійську панянку.

— А з приводу того, чим я можу допомогти, — я спокійно відклала прибори, відчуваючи, як до тіла повертається важке, вистраждане тепло, — у мене є люди. Люди, які готові проливати кров і діяти прямо зараз в обмін на право жити у вільній Ольдовії.

— Колишні аристократи? — перебив Торгнір, і його обличчя скривилося в гримасі відрази. — Так, я чув про них. Шкода, що Асгейр свого часу не випалив усю аристократію вщент, щоб і попелу не лишилося.